Легенда золотої кицьки
- Автор: Петухова Ксения
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 978-966-1515-76-4
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Легенда золотої кицьки». Краткое содержание книги:
Інтелектуальний детектив молодої авторки може стати непоганим сценарієм сучасного фільму, а читача змусити замислитися над вічними питаннями любові й зради, збагнути цінність кожної хвилини в світі, що постійно випробовує на міцність кожного з нас. Водночас, книга стане чудовим засобом розваги та відпочинку.
Ні, вони пробігли повз двері, навіть не звернувши увагу на кафетерій.
Дурні.
Втім, їх дурість була тільки на руку Святі…
Зараз дівчина картала себе за те, що взагалі влізла у цю бридку історію. Звісно, допомогти пану Ларсу, врятувати його від біди, що віщувала кішка із видіння — це було обов’язком Святи. Але ж тепер її життя під загрозою. І не тільки її. Що там сталось із чорнявим шибайголовою? Чи він ще живий?
Не було жодних сумнівів, що трійця на чолі з вусанем були справжні професіонали, і найняв їх, певно що, не пан Ларс. Він ніколи не став би так ризикувати… авжеж, у Ларса повно ворогів. І напевно, хтось із них вирішив вкрасти скриньку з кинджалом, що Ларс вважав своєю сімейною реліквією, а заразом і Святу… Мабуть, вороги Ларсика вирішили таким чином отримати від нього гроші…
Свята готова була розплакатися від розпачу. Вона навіть не підозрювала, що її вчинок, її втеча із кинджалом, спричинять такий ґвалт… І тепер виходить, що якщо Свята і скринька з реліквією потраплять до рук ворога, то пану Ларсу стане лише гірше. Ніякого оздоровчого ефекту, якого хотіла домогтися дівчина, напевно, вже не буде… Чому ж кицька вела її сюди? Чому вказала на те, що кинджал мусить бути викрадений?
— Як я могла бути такою тупою? — прошепотіла собі під ніс Свята. — Навіщо слухалась її…
Тітка за прилавком кафе давно вже дивилась на Святу із підозрою, а тепер взагалі почала коситися, як на хвору. Ще трохи, і ця перемазана тушшю і тінями корова згребе Святу своїми масними руками і викине на вулицю…
— Кави, будь ласка, — нарешті мовила Свята і вчепилася руками у поверхню зеленого пластикового столу, наче її вже намагалися відірвати від нього і викинути на вулицю.
— То встань і візьми собі, — буркнула розфарбована тітка за прилавком і поставила коло каси вже готову порцію кави у пластиковому стаканчику.
Свята геть забула, що замовила напій ще хвилин десять тому.
Дівчина підвелася з-за столика і підійшла до каси. Кілька гривень вона поклала на спеціальну тарілочку для грошей, втім, кави не торкнулася. Потім Свята нервово здригнулася і подивилася у вікно. Чорний BMW майнув вулицею. Десь на повороті він зупинився.
Свята ковтнула клубок, що підійшов під горло.
Все. Це кінець…
— Агов, каву брати будете? — холодним презирливим тоном мовила тітка за касою.
— Ні, — сухо відповіла Свята.
Двері у кафетерій відчинилися. Старий потертий кросівок ступив на кахельну підлогу. На порозі стояв чорнявий шибайголова.
— Джоне! — вигукнула дівчина і кинулася обіймати свого рятівника.
Джон виглядав схвильовано, здавалось, що він перелякався не менше за Святу. Його рухи були схожі на поведінку тварин — такі швидкі й виточені, ніби він все життя займався втечею від погоні і ворогів, і тепер, коли нарешті втік, міг бути спокійним та врівноваженим. Але певна знервованість весь час просочувалась крізь його поведінку. Хижа тварина має бути завжди напоготові.
Джон відповів на обійми, міцно стиснувши Святу у своїх здоровенних руках, що ледь не змусило дівчину охнути.
— Обережніше, я ж так зламаюся, — нарешті посміхнулася Свята.
— Вибач. То все нерви, — зашарівся Джон, наче маленький хлопчик, якого щойно поцілувала у щоку однокласниця.
Кілька секунд вона роздивлялася його розкуйовджене волосся, спітніле обличчя, сумні темно-карі очі…
— Авто… ти чув, що воно зупинилося тут поруч? — раптом злякалась Свята.
— Це я зупинив його. Я приїхав на ньому.
— А що з вусанем?
— Здається, він живий. Сподіваюсь…
— Ти збожеволів! — жахнулась дівчина і прошепотіла. — Ти вбив його?
Джон нічого не відповів, а лише міцно взяв Святу за руку і потяг за собою.
Машина чекала поруч. Салон, оббитий коричневою шкірою, був досить привабливим та зручним. У ньому приємно пахло хвоєю — напевно, то діяв малесенький ароматизатор, що висів поруч з брелоком — парою гральних костей. Втім, зараз навіть у найм’якішому і найзручнішому місці на Землі Свята почувалася б як на голках.
Що ж робити далі?
— Що будемо робити? — раптом, наче прочитавши її думки, мовив Джон.
— Не знаю…
Джон не дивився на Святу, та вона бачила його чорні суворі очі у дзеркальце. Він нервово бив пальцями по керму, і зморшка між бровами робила весь його вигляд досить загрозливим.
— Розповідай, що за ніж їм був потрібен? Хто вони такі взагалі?