Легенда золотої кицьки

Я завжди знав, хто свої, а хто чужі.

Свої були нещасні, закуті в кайдани й понівечені нагайкою. Вони були ледь не голі, зодягнуті у подрані лапті та брудні від довгої дороги сорочки. Чужі були одягнені у вишивані халати, шкіряні безрукавки, ошатні постоли та мали по батогу в руках і по шаблі на поясі. Кожен із чужих готовий був віддати душу за кілька аспрів.

Я мав ті самі постоли, ту саму шаблю і їв із людоловами ту саму кислу чорбу із миски… Та на відміну від них, про те, хто є свій, а хто — чужий, зараз знав лише я.

— Будеш кизил? — спитав мене Омар, який щойно підійшов до ватри. На його долоні було п’ять великих червоних ягід. Я посміхнувся і охоче прийняв гостинець — напевно, Омар обідрав деревце у чиємусь садочку неподалік нашого імпровізованого кошара, повного бранців.

Ми привели черговий ясир мурзи Сулеймана і зупинилися неподалік від в’їзду до передмістя. Тепер наш мурза мав вказати нам, своїм найманцям, де знаходиться його караван-сарай, де незабаром станеться те, про що ніхто ще навіть не здогадувався. А доки ми чекали його вказівок, варто було підкріпитися і відпочити.

— Що зробиш із грошима, які отримаєш? — спитав мене Алі, невеличкий на зріст та зазвичай мовчазний татарин. Він мріяв нарешті назбирати калим і взяти у дружини одну з дочок свого двоюрідного дядька. Той був знатним чоловіком і не віддав би свою кровинку якомусь обідранцю, навіть якщо він і був далеким родичем, тому Алі ледь не з шкіри ліз, аби отримати так необхідні йому гроші.

— Ну, спершу я куплю тютюну. Певно що, дюбеку — кажуть, він тут у Кафі ледь не найкращий… — чесно мовив я, — а потім влаштуюсь на катирге — трохи знаюся на мореплавстві… Певно, у морських битвах можна здобути більше, аніж наймаючись до мурзи.

— Ти дивуєш мене, Каїде. Тебе наче зовсім не цікавлять жінки — посміхнувся Алі і дружньо плеснув мене по нозі, — у нас половина ясиру — молодиці, а ти навіть разу на них не глянув.

— То, може, Каїду до вподоби хлопчата? — підтримав мене Юсуф, колишній чабан, що зараз повернувся від бранців, яких годував сиром та кашею. — У нашого мурзи цілий гарем хлопчаків. А ви бачили його євнухів-гайлманів? Минулого року я був у його караван-сараї, одним оком глянув — краса! Усюди килими, колони із мармуру, аромати такі, що я й не знаю, де зростають такі пахучі квіти…

Я був щасливий, що Юсуф перевів розмову на іншу тему. Бо ж дивитися на заплаканих і переляканих полонянок задля того, аби не викликати підозри, мені зовсім не кортіло, а впевнювати співрозмовників у тому, що мені подобаються маленькі хлопчаки, хоч не було незвично, та все ж я ще й досі не міг думати про це без огиди.