Легенда золотої кицьки

— Навіщо? — здивувався я.

— Я ж кажу — не хочу, аби ти знав про моє особливе місце. Добре?

Мені було приємно взяти її за теплу тендітну руку з гострими кігтиками. Пам’ять підкинула згадку про ці самі кігтики, що легенько торкалися моїх грудей, з яких потроху зникала тривога…

Я здригнувся знов. Але тепер не від страху при погляді на ніж, а від справжнього задоволення.

— Заплющ очі.

Я послухався.

— Якщо тебе щось тривожить, — продовжувала Свята, — ти мусиш заплющити очі. Спробуй дивитися на картинки, що виникають перед очима. А якщо їх немає, просто подивись на кольори, що їх можна бачити, коли стулиш повіки.

— Ти серйозно? Якісь кольори мене мусять заспокоїти?

— А ти спробуй. Іди — мовчи. І дихай. Глибоко дихай.

Я послухався Святиної поради. Десь через сорок кроків у голові почав з’являтися хисткий туман, який розвіявся одразу, як тільки я насторожено відкрив очі. Звірячий інстинкт самозбереження змусив мене призупинити глибоке дихання. Я знов стулив повіки.

Ми все ще були на одній із довгих паркових алей. Товсті стовбури чудернацьких дерев губили свою тоненьку шкіру прямо на дорозі. Я чув, як під нашими ногами полускували тільця якихось кругленьких плодів, схожі на каштани. Все було досить звично. Я не відчув жодних ознак появи таємних лабіринтів, котрими могла мене вести Свята до свого заповітного місця, тому знов розплющив очі. Але дарма.

— Не можна! — ображено буркнула дівчина і я вирішив більше її не засмучувати.

Знов розпочавши ритмічне дихання, я наосліп пішов далі.

Ми просувалися вперед досить довго. Спочатку я боявся ступати, і ледь не через кожен крок зашпортувався і був ладен впасти, та дівчина весь час підтримувала мою руку. Це було схоже на якийсь ритуал чи психологічний тест. Але якщо Свята не хоче, аби я знав дорогу — що ж, мені неважко виконати її примху.

— Дивись на кольори — тихенько прошепотіла дівчина.

Ніяких картинок перед очима у мене не з’являлось, як я не намагався уявити бодай щось. А кольори, про які мовила Свята, здебільшого були схожі на червонясті плями, які з’являються перед очима, варто лише їх потерти.

Занадто багато уваги відволікала дорога. Я сильно втомився через постійний легенький підйом на гору. Втім, нарешті це випробування для ніг скінчилось. Свята повернула кудись вліво. Я відчув, як листя дерев пестить мої щоки. Десь недалеко зацявкотів собака. А потім Свята задоволено видихнула:

— Сідай! Чуєш?

І нарешті я почув море. Незважаючи на штиль, малі хвильки все ж гомоніли з вітром про свої природні справи. Ці звуки добре заспокоювали. На диво, тепер я почувався трохи легше, ніж там, на набережній, де Свята ледь не побачила мій ранець із тесаком.

— Бачиш її? — спитала Свята.

— Кого?

— Золоту кицьку…

— Яку ще…

— Тихо. Мовчи, дихай і слухай море.

Все це було досить дивно, та я вже зрозумів, що моє колишнє життя кануло у вічність. Тому варто сприймати все, у тім числі й Святу, як норму.