Легенда золотої кицьки
- Автор: Петухова Ксения
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 978-966-1515-76-4
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Легенда золотої кицьки». Краткое содержание книги:
Інтелектуальний детектив молодої авторки може стати непоганим сценарієм сучасного фільму, а читача змусити замислитися над вічними питаннями любові й зради, збагнути цінність кожної хвилини в світі, що постійно випробовує на міцність кожного з нас. Водночас, книга стане чудовим засобом розваги та відпочинку.
Я замовк. І раптом цілий каскад кольорів розгорнувся перед моїми очима…
— Боже, то он що ти мала на увазі! Я бачу…
Та мені перехотілося говорити… Бо ж я стояв поруч із невеликою мазаною хаткою, в якій сиділо кілька жінок і два охоронці. Цих людей показав мені Вовк. Цих бідолах я мав убити…
На рабовласницькому ринку було багато людей. Я довго видивлявся в натовпі знайомого бороданя, що його суворий погляд колись проймав мене до глибини душі, а зараз лише викликав повагу. Він мусив розповісти, що я маю робити далі. Теперішня справа була важливіша за всі, що мені доручали раніше. Від неї залежала доля не чужих людей, а своїх, з дитинства знайомих хлопців та дівчат. А якщо й не знайомих, то близьких і рідних хоча б через те, що вони так само босими ногами бігали по рідній землі, так само зростали на ній, співали тих самих пісень і слухали ті самі казки й легенди. Вони так само кохали, так само страждали і були комусь потрібні. Хтось чекав на них там, далеко, за цими високими кипарисами, кущами кизилу, горіхів та за пишними садами, повними персиків і винограду… Ці хлопці й дівчата, ці жінки й чоловіки — вони були свої…
Власне, в такого, як я, не має бути чогось «свого». Але хіба міг я забути дитячі роки, наше невеличке селище коло річки, веселі посмішки дівчат, що тепер ниділи у руках цих клятих чортів-торгашів. Я не можу мати нічого свого,, окрім споминів минулих днів.
Все, що я маю, це люлька, трохи тютюну та гарна шабля. Все це я здобув на полі бою. А інше — то дало мені товариство. Ще як був джурою, ох і давно ж минули ті часи, отримав свій ошатний куртас від сотника Івана, упокой Боже його душу, та ще й зараз у ньому ходжу. І то не дивно — тут, у Кафі, варто лишень вдягти щось із Січі, як-от гостру козацьку шапку з високою смушевою околицею і довгим шликом, обшиту навхрест галуном і прикрашену китицею, татари й турки одразу ж підіймуть ґвалт. Такому, як я, варто бути тихішим за вітер, непомітнішим за тінь.
Я побачив суворі очі Вовка ще здалеку. Він чекав мене у тіні розлогого низенького дерева. Десь тут вже закінчувались лавки торгашів, які що є сили намагалися збути перехожим свій товар, горлаючи, наче поранені ведмеді. Коло Вовка не було нікого. Жодної душі. Занадто вже жорстоко дивився Вовк на навколишніх. Нікому не хотілося стояти під одним деревом із цим душогубом, навіть якщо гілля деревця, що він обрав, було єдиним прихистком від сонця.
— Слава Ісусу Христу, — одними губами промовив я, аби ніхто із сторонніх не почув цього привітання.
— Навіки, — тихо кивнув Вовк і одразу ж поманив мене рукою.
Я покірно пішов за ним, минаючи ятки, зайняті торгашами, а далі попрямував вздовж жовтої стіни без вікон і дверей. Потім будівля скінчилась, і ми пішли вузенькою доріжкою кудись у бік моря. Я чітко відчував його вологий і свіжий, але й сирий запах.
— Ти ж розумієш, що для нас зараз важливіше, Яне?
Я кивнув. Авжеж, розумію. Ми мали взяти самого тесане агаси — Ішрака ібн Мусу — помічника командувача флотом. Без цього не могло бути й мови про звільнення наших хлопців. На нього можна буде обміняти не менше двох чи навіть трьох катирге.
— Ти маєш найнятися до людоловів Сулеймана ібн Сабіда. Серед ясиру, що ви поведете, будуть кілька наших хлопців. Інша частина вже буде у караван-сараї. Мурза Сулейман видає свою доньку Сальву за кетхуда Кафської верфі. На свято приїдуть діти їх знатних родів…
— Кетхуда? То нам потрібен не тесане агаса?
Я почав губити суть його слів. До чого тут кетхуд верфи і діти?
— Мовчи й слухай, — суворо цикнув Вовк. — Два І 83 сини Ішрака ібн Муси будуть на святі — вони ще зовсім малі, хлопцям не більше десяти. І сам він теж прибуде. Кетхуд Рашид нам не знадобиться, втім його життя для нас — зайвий клопіт… А його весілля — звичайне сімейне свято… Там буде багато дітей, розумієш?
— Навіщо ти мені все це кажеш? — розгублено розвів я руками.
Ми вийшли на невеликий пагорб, з якого відкривався чудовий пейзаж. Мальовничі водоспади землі й каміння, що лежало в підніжжі гір, здіймалися над ледь не чорною, як смола, поверхнею лискучої води. Десь на обрії вистрибнула з води величезна риба, сяйнула своїм плавцем, а потім знову зникла у глибині моря.
— Гарно тут, правда? — спитав Вовк.
Я посміхнувся і нічого не відповів.
— Як стану зовсім старим, обов’язково оселюся десь тут… Коло моря…
Я замислено поглянув на Вовка… Чи він дійсно колись стане таким старим, що не зможе воєводити, не зможе рятувати братів та сестер із полону? Ні, я був упевнений: єдина старість, що його чекає, -— це остання битва із клятим турком. Єдиний спокій, що його чекає, -— це вічний спокій… Та й чи чекає мене щось, крім цього?