Легенда золотої кицьки
- Автор: Петухова Ксения
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 978-966-1515-76-4
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Легенда золотої кицьки». Краткое содержание книги:
Інтелектуальний детектив молодої авторки може стати непоганим сценарієм сучасного фільму, а читача змусити замислитися над вічними питаннями любові й зради, збагнути цінність кожної хвилини в світі, що постійно випробовує на міцність кожного з нас. Водночас, книга стане чудовим засобом розваги та відпочинку.
Дівчат у ясирі і правда було багато. Серце боляче щемило, коли дивився на русяві кучері, забруднені дорожнім пилом, і дерев’яні хрестики, що 15-16-річні полонянки із жаром притискали до ще ледь окреслених грудей. Великі, вологі від сліз очі з надією дивилися на небо — туди, де мав стежити за долею нещасних дівчат сам бог… А я тим часом дивився лише у землю.
Я тріпнув головою, аби позбутись дурних думок.
До ватри повернувся Омар. Він ніс вісті від мурзи.
— Все, — віддихавшись після бігу мовив найманець-людолов, — збираймося!
І вже через п’ять хвилин нагайка у моїй руці запрацювала, зганяючи майбутніх рабів докупи. Я не мав жаліти їх, та я мав не пошкодити товар — це дозволяло мені лишатись хоч трохи більш Яном, аніж людоловом Каїдом, яким я мусив бути…
Я піднявся із землі, аж раптом прямо мені під ноги кинулося щось невеличке і золотаве. Я підскочив на рівні, а мале створіння вже зазирало своїми блакитними очима мені у душу…
— Каїде! — вигукнула тварина, оголивши ікла, що ними була всіяна криваво-червона паща. — Каїде — брехун! Каїде — убивця!
Я вдарив по чудовиську нагайкою — та маленький золотавий звір став лише більшим. Тепер він був схожий на величезну кицьку, що люто била хвостом по землі. Вона замахнулася на мене лапою — і я поблід від жаху — кожен її кіготь був гострий, як кинджал. Кожен її пазур готовий був вирвати з мене шматок плоті одним порухом.
— Я не Каїд! — одними губами вимовив я…
— Яне, прокидайся! — прошепотіла у вухо Свята.
Я відкрив очі.
Свята стривожено дивилася на мене і пальцями мацала лоба — чи не захворів я, бува?
Сонце заглядало у вікно автомобіля і вітало мене із новим днем.
Ляля чекала нас точно у домовленому місці — посеред гомінливого скверу, повного людей. Вздовж клумб, всіяних різнокольоровими квітами, метушилися метелики, бджоли та маленькі комашки, схожі на літачки. Люди також чимось були схожі на ті живі літаки — вони теж гомоніли, теж намагалися знайти кожен свою траєкторію пересування, аби не збити з ніг один одного. Матері з дітьми у візках, бабусі та дідусі, закохані пари та сім’ї у супроводі великих собак із добрими вірними очима — всі ці істоти відпочивали тут, на березі моря. Всі вони не мали клопотів, вони насолоджувалися кожним днем відпустки. Сонце пестило їхні руки, спини, голови, когось менше, когось палкіше…
Я поглянув на власні руки. Вони були геть зовсім білі, ніби сонце мене взагалі не бачило… на такому білому гарно виглядає червоне…
Від жахливих згадок я здригнувся і одразу ж погнав їх геть, кудись далеко, у ті надра свідомості, де навіть я не міг знайти те, про що думав ще хвилину тому.
Ми ночували у машині. Тепер у нас був цілий багаж туриста і навіть більше — мій тесак все ще лежав на дні рюкзака. Грошей із гаманця вусатого головоріза вистачило навіть на сьогоднішній сніданок із двох хот-догів.
Сонце сліпило очі, тому ми зі Святою купили окуляри. Тепер я був схожий на таємного агента із голлівудського фільму. Це мені досить-таки подобалось.
Я чекав Святу на лавці коло двох стареньких бабусь. Оскільки себе я відчував хіба що не Джеймсом Бондом, бабця, що сиділа поруч, здавалась мені сучасною картиною, що засвідчувала згубну історичну дійсність голодомору. Інша старенька навпаки була схожа на щасливу повнощоку дитину, покриту зморшками. Так зазвичай зображали людей на релігійних плакатах шістдесятих років.
— Шановний, не хочете долучитися до духовності, — раптом смикнув мене за плече якийсь дідок. Я не одразу помітив у нього в руках Біблію. Ну от, ще такого не вистачало.
— Чи ви вірите у життя по той бік смерті?
— Я вірю у кров, що тече з порізаного тіла, — похмуро мовив я, сподіваючись, що це відверне від мене увагу цього пришелепкуватого дідугана. Та він не відставав.
— Та чи заспокоює вашу душу ця кров? От віра — це й справді відпочинок для духу…
Я замислився… Чи заспокоює мене кров?
Скільки проблем від неї зараз на мене звалилося… але ж, якщо бути чесним із самим собою, тепер я не відчуваю того жахливого нервового напруження, що не давало мені спокою після скоєного мною злочину… Звичайно, згадки про кров — жахливі… Та все ж, здається, мені анітрохи не шкода того, що я зробив із вусанем… І хоч як це дивно, я не відчував жалю до Ігоря… Лише страх.
— Увіруйте, і буде вам життя вічне! Я точно знаю! — все ніяк не замовкав старий.
Я уявив, як дістаю із рюкзака свій скривавлений ніж, посміхаюсь до старого і протираю пальцем лезо із чорними краплинами крові. Це змусило мене розвеселитись… І від думок про ніж чомусь стало легко, ніби все у моїх руках… Ніби я все контролюю.