Легенда золотої кицьки
- Автор: Петухова Ксения
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 978-966-1515-76-4
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Легенда золотої кицьки». Краткое содержание книги:
Інтелектуальний детектив молодої авторки може стати непоганим сценарієм сучасного фільму, а читача змусити замислитися над вічними питаннями любові й зради, збагнути цінність кожної хвилини в світі, що постійно випробовує на міцність кожного з нас. Водночас, книга стане чудовим засобом розваги та відпочинку.
Свята зітхнула… Робити нема чого. Краще все розповісти…
— Пан Ларс… Він багатий, і у нього стільки ж ворогів, скільки тисяч на банківському рахунку… А кинджал — то родинна реліквія. І я її вкрала.
— І він хоче її повернути, тому найняв цих трьох головорізів?
— Ні. Їх найняв хтось із ворогів пана Ларса. Щоб взяти з нього грошей за мене і за скриньку із кинджалом.
— Тож ти вляпалась у щось досить-таки смердюче…
— Тьху. Я всього лише вкрала кинджал. Це було правильно! — Свята почала розмахувати руками. — Ти нічого не розумієш! Якби я лишила його, то було б лише гірше! Я не хотіла бути з паном Ларсом… Тобто я його люблю, але все набагато складніше… Я викрала кинджал, аби пан Ларс лишився живим! Розумієш?
Джон нарешті повернувся до Святи і так само суворо пронизав її своїм чорним поглядом. Зморшка між бровами зробила його схожим на чорну пантеру. Здавалось, ще трохи — і він оголить ікла. Та раптом шибайголова заспокоївся і повернувся на місце за кермом. Він зітхнув.
— Ні, не розумію, — зізнався Джон. — Втім, думаю, ти кажеш правду… то де ця скринька?
— Я ж казала, вона зараз на квартирі…
Святу перервав мелодійний рингтон мобільного. Вона поплескала себе по кишенях на сукенці, а потім згадала про маленьку торбинку на плечі. Рожевий телефон розривався від голосного дзеленчання.
— Алло, — мовила Свята.
Їй відповів збуджений хрипкий голос Лялі:
— Пан Ларс має приїхати.
— Якого він приїздить?
— Якого числа чи якого біса? — Свята почула злий сміх подруги, — він вже тут. Вже у місті. Мені дзвонив діджей клубу — Антон — каже, що Ларс був у клубі і вже знає історію про твого лицаря, що обблював ту тітку.
— Твою ж Мар’ю! — не витримала Свята і спересердя кинула телефон на підлогу. Той загудів, наче образився на свою власницю.
— У чому справа? — спитав шибайголова.
— Все погано, — зітхнула Свята. — Зараз передзвоню Лялі… У тебе є гроші?
— Ні, — відмовив Джон, та раптом щось згадав і дістав із кишені гаманець. У ньому було повно зелених папірців.
— Доллари, — задоволено мугикнув Джон. — У нас є гроші.
— Поїхали прямо по цій вулиці. Там є магазин туристичних товарів. Треба готуватися до подорожі…
Свята очікувала, що Джон відмовить. Бо ж нащо йому допомагати якійсь малознайомій дівчині, яка ще й втягнула його у досить сумнівну історію… Втім, без зайвих питань шибайголова завів авто, і дорога наче сама кинулася під колеса.
Під вечір стало досить прохолодно.
Свята стояла коло машини, яку ми припаркували коло старого напівзабутого санаторію, залишеного цивілізацією на краю міста. Єдине, що красномовно свідчило про його колишнє призначення й наявність на його території живих істот, — це залишки іржавих табличок у землі: раніше вони відігравали роль орієнтирів для відпочивальників, а тепер лише слугують підпорою для дикого плюща. Дівчина дивилася на будинки, магазини, охайні садочки та дворики пансіонатів згори, а я тим часом розкошував хвилинами спокою на задньому сидінні автомобіля. Прохолодний вечірній вітер дмухав крізь відкриті дверцята. Я заплющив очі і намагався розслабитись, та все марно. Перед очима майоріли криваві плями на гавайці вусаня, і серце тривожно підскакувало у грудях.
Через дурні згадки я поривчасто смикнув плечима, ніби намагався скинути тягар, що повис на мені. Я не знав, на що перетворив мене той тесак, який ліг мені у руку в квартирі Ігоря. Я не знав, куди пропав той Ян, що жив звичайним життям, щодня ходив на роботу, намагався допомогти матері, волів мати стосунки з гарною дівчиною та, врешті-решт, завести сім’ю, як і всі навколо… Я не знав, де він подівся, і хто зайняв його місце. Але я відчував порожнечу всередині цього незнайомця. І це мене лякало до тремтіння…
— Ночуватимемо у машині, — раптом мовила у мене над вухом Свята.
Я нервово стрепенувся:
— Не чув, як ти підійшла.
Дівчина зітхнула і всілася поруч. Я посунувся, аби дати їй більше місця. Рожева торба неочікувано штовхнула мене у спину. Я зморщився.
Свята щось мугикнула і переклала торбину на переднє сидіння:
— Там буде лежати скринька, коли ми заберемо її у Лялі. Будь обережний із нею.
Я хотів нарешті спитати, що у тій скриньці і у тому кинджалі такого важливого, чому Свята так цінує їх, чого взагалі вирішила вкрасти… але чомусь промовчав…
Дівчина знову відвернула обличчя до міста. День все ще був дуже теплий, тому Свята прибрала біляві завитки догори за допомогою маленької застібки зі стразами. Її гладенькі похилі плечі були безсоромно оголені. Коротенький пушок на потилиці кумедно звивався у кільце. Мені так кортіло зворушити його. А потім легенько, непомітно торкнути пальцями шкіри, відчути, як під нею пульсує кров. Жива кров у моїх руках…