Без дозволу на розслідування

Мені найбільше подобався відтинок шляху, обсаджений обабіч віковими, з часів Катерини II, липами. Вони, наче могутні вартові, непорушно стояли на чатах, розкидавши руки-гілля над дорогою, і сіра бинда асфальту в'юнилася між ними, мов у зеленому тунелі. В деяких липах чорніли таємничі дупла, інколи між ними з'являлися прогалини— сліди вибулого із шеренги побратима, і на тому місці вже шумів листям, тягся угору саджанець. І дерева, ніби люди, подумай я, одні покидають нас назавжди, інші приходять їм на зміну. Вічна круговерть життя!

Чим менше залишалося кілометрів до Вінниці, тим дужче охоплювало хвилювання. Я ніколи не мріяв про побачення з фронтовим товаришем батька, не думав, що колись натраплю на нього.

Долаючи останні кілометри, я ні про що не думав, нічим не жив, окрім зустрічі з Куртієм. Тому не зоглядівся, як поминув бензозаправку, що на околиці Вінниці, тільки мигцем побачив сріблясті літаки на аеродромі, і за зеленим тунелем лип почали з'являтись перші хати передмістя.

Ген ліворуч довге приземкувате одноповерхове приміщення з просторим подвір'ям, на якому юрмилися хлопці навколо бронетранспортера і танка. Напевне, школа ДТСААФ. Я промчав попід залізничним мостом і повернув до вокзалу.

Мені не довелося кружляти вулицями. Якось, після наради в обласному управлінні, ми з Великошичем пішли на футбол, і я запам'ятав, що стадіон «Локомотив» знаходиться на вулиці Ворошилова. Отож нікого не питав, як до неї втрапити.

Педінститут, лікарня, стадіон… Тридцять сьомий. Він! Будинок невеликий, триповерховий, з червоної цегли, мабуть, збудований невдовзі по війні. На мотузці, натягнутій між двома кленами, висіли білосніжні простирадла й пухирились підодіяльники. Загальмував і не злазив з мотоцикла: дивився на вікна другого і третього поверхів. За яким із них Куртій? А якщо він… помер? Часто колишні рани вкорочували фронтовикам життя.

Забіг до під'їзду, майнув на другий поверх, третій… Ось вона, тільки простягнути руку до чорної кнопки дзвінка. А я стояв під дверима, оббитими коричневою цератою, і вгамовував калатання серця. Тільки простягти руку… Сперся плечем на стіну і не наважувався. Що на мене чекало за цими дверима?

Дзвінок глухо задзеленчав за дверима. І — нічичирк. Знову подзвонив… Тихо. А може, ще рано і ніхто не прийшов з роботи? Може, після шести годин? Як це я зразу не подумав? Тепер доведеться годин зо дві чапіти на подвір'ї. Я знехотя востаннє натис на кнопку і ступив на сходинку, коли ж відчинилися двері сусідньої, сьомої, квартири. На порозі — високий юнак у синьому спортивному костюмі.

— Ви до Куртія? — запитав, затримуючи свій погляд на моїй голові.

Я кивнув і лише тоді відчув, що моя голова важка, здійняв захисного шолома.

— Дмитро Семенович на роботі. Прийде пізніше.

— А де він працює?

— У школі ДТСААФ.

— Адреси не знаєте?