Дуже страшна історія
- Автор: Алексин Анатолий
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Надія Лісовенко
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Дуже страшна історія». Краткое содержание книги:
О, які мудрі народні приказки!
Отже, я добрався до Гліба… Він знову затинається на кожному другому слові. А більше — мовчить. Та не в цьому річ. Не через це він викликає в мене найбільшу підозру. Так, так, так… А через що? По-перше, він єдиний серед нас усіх був раніш знайомий з Племінником. Доказ номер один! А по-друге і по-третє… Мої спостереження, про які ніхто не знає! Ті два здогади… В них — ключ! Я певен… Але я мушу все брати під сумнів. Так. так, так… Треба все довести! Довести! Довести!..
Я озирнувся. Всі тихо сиділи на ящиках. І чекали… А Миронова задрімала. У неї була залізна вдача! Я всіх обвів поглядом і зупинився на Глібові.
Настав час допиту! Вестиму його обережно, аби можливий винуватець ні про що не здогадався. І щоб не образити його дочасно підозрою. Насамперед, додержувати законність! Про це часто пишуть. Я не повинен її порушувати. Повинен усе брати під сумнів, поки не буде доведено… І ніякого насильства! Ніякої брутальності! Так. так, так…
— Глібе, чи не хочеш підійти до мене? Коли тобі не хочеться, не підходь. Я тебе не силую. Я сам можу підійти. Але коли ти хочеш…
— Я… чому ж… — одразу озвався Гліб. — Я охоче…
Він не договорював фрази. Але це не було доказом: він і колись не дотягав їх до кінця. Авжеж, це й колись було його яскравою особливістю.
Проте гостра спостережливість підказала мені, що надто вже швидко він відгукнувся, немовби чекав, що я до нього звернуся. І надто вже швидко підбіг, наче боявся, що я спитаю його про щось голосно і почують усі інші.
— Що?.. Га?.. — майже прошепотів він, ніби пропонуючи й мені вести розмову так, щоб про неї знали тільки ми двоє. Моя гостра спостережливість ще дужче загострилася, наче її щойно нагострили.
— Хочеш знати, як я здогадався про скелет? Дуже просто. Коли ти перекинув «меморіальну стільницю» і прочитав, що саме тут була написана вся повість від початку й до кінця, мені одразу сяйнула думка: не тільки підвал, а й скелет потрібен був твоєму дідусеві для натхнення! Щоб наганяти на себе страх… Я кинувся в темряву, щоб перевірити свій здогад. Бирка і планка його підтвердили. Але це не все…
— А що ж іще?
— Глібе, якщо тобі не важко, переверни знову стільницю і прочитай, будь ласка, ще раз, що там написано, — сказав я з погано прихованою чемністю.
Мені хотілося, щоб Наташа бачила, як розумно й тонко я веду справу, як чимраз більше нагострюється моя спостережливість. Проте неможливо було зробити так, щоб Наташа чула нашу розмову, а всі інші не чули. А якби почули всі інші, у них би передчасно виникла підозра проти Гліба. «А коли він не винен? — міркував я. — А коли мої припущення — тільки лиш припущення? Ні, законність насамперед!» І вів далі розслідування пошепки:
— Там, при всіх, не треба перекидати стільницю. Принеси стіл сюди, якщо тобі не важко. Тут перекинь і тихенько мені прочитай. Бо в мене щось мигтить в очах. Певно, від мороку, що оточує вас! Допоможи мені, Глібе, коли можеш.
— Я, звичайно… перекину. Мені не важко…
Він підтяг стіл до ящика, сидячи на якому я аналізував події. Перекинув дошку й прочитав: «Тут, протягом одного року, трьох місяців і семи днів, була написана повість «Таємниця старої дачі».
«Так, так, так… — сказав я собі. — Він прочитав точнісінько так, як і першого разу. Виходить, це вже не випадковість».
— Глібе, чому ж ти проминув одне слово? — прошепотів я. — Поясни, будь ласка, якщо тобі не важко. Подумай як слід, не поспішай.
— Я?.. Слово?.. Яке?
— Тільки одне. Але дуже істотне!
Я узяв «меморіальну стільницю» в руки.
— Написано так: «Тут, протягом одного року, трьох місяців і семи днів, була вигадана й написана повість «Таємниця старої Дачі». А ти слово вигадана проминув. Чому? Зберися з думками. Не поспішай.
— Я не помітив… Не звернув…
— І тоді й зараз? Одне й те саме слово? Ти мусиш погодитись, любий: дивний збіг!
— Не звернув…
— Два рази?
— Два…
— А може, аж три?
— Ні… Тільки два…
— Вибач, любий: тебе зраджує пам'ять. Уперше ти не помітив цього слова ще там, у місті. Коли говорив мені, що все було насправді: вся історія з Дачником. А виявляється, Гл. Бородаєв її вигадав. Навіщо ж ти мені сказав, що Дачник тут справді жив і зник новорічної ночі? Не той, вигаданий твоїм дідусем, а якийсь справжній, живий, так би мовити, чоловік? Узяв і зник… Нащо ти це сказав? І Племінника намовив сказати те саме? Подумай як слід, не поспішай,