Дуже страшна історія
- Автор: Алексин Анатолий
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Надія Лісовенко
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Дуже страшна історія». Краткое содержание книги:
— Глібе! — вигукнув я, намагаючись перекричати тепловоз, який уже замовк. — Глібе! Я відчуваю з гудка, що станція зовсім близько. Ти вів нас найдальшою дорогою… Заплутаною! Ти хотів, щоб ми… — Я не став голосно пояснювати, що саме хотів Гліб: розслідування ще не було завершене. — От що, веди нас короткою дорогою. Найкоротшою!
— Я й сам… Я саме про це…
Ми побігли. Передчуття підказувало мені, що станція вигулькне зразу ж, коли ми оббіжимо сосновий лісок, у який впирався дачний паркан. Але, як я вже, здається, казав, довга дорога може видатися короткою, а коротка страшенно довгою, особливо коли позираєш на годинника й прислухаєшся, чи не гуде вдалині електричка. «Буває, електричка на якусь хвилину чи дві запізнюється, — міркував я. — Але коли треба, щоб вона запізнилася, то неодмінно прийде вчасно або навіть трохи завчасно…»
Покійник весь час пас задніх. Передчуття підказувало мені, що він може звалитися, впасти: того дня страх украй виснажив Покійника. До того ж йому довелося голому вилазити з підвалу. І це остаточно підтяло його.
Покійник не впав — він незабаром сів на пеньок.
Напевно, серед молодого ліска росла ще недавно могутня, стара сосна, але її через щось зрубали: може, щоб не виділялася, чи з якоїсь іншої причини. Пень був широченний, на ньому вільно могли розміститися всі шестеро. Але Покійник сів посередині, і ніхто крім нього, не вмістився. А втім, відпочивати ми й не збиралися.
У Покійника все дихало: і ніс, і груди, й живіт, і плечі… І навіть ноги дихали. Точніше сказати, тремтіли.
Ми теж зупинилися.
— Залиште мене самого, — сказав Покійник таким голосом, наче був важко поранений. — Киньте мене тут. Нема сили…
— Я понесу тебе! — сказав Принц Датський. І вже намірився взяти Покійника собі на плечі.
Але до них підбіг Гліб:
— І я теж його… Щоб легше…
В цю мить здаля подала голос електричка.
— З міста… — сказав Гліб.
— Авжеж, для нашої ще рано, — погодився Принц Датський.
Наташа глянула на свого годинника.
— Ми ще маємо сімнадцять хвилин. Ні, шістнадцять…
Принц Датський і Гліб хотіли були вхопити Покійника за руки, але той гордо відштовхнув їх:
— Я сам!
— Будь ласка, Гено… — тихо сказала Наташа. — Якщо можеш…
Покійник затремтів: давно вже ніхто з нас не називав його на ймення. Ми просто навіть забули, що його звуть Генкою. Здається, тільки тієї хвилини Покійник по-справжньому зрозумів, як хвилювалася Наташа. І він раптом помчав уперед з такою швидкістю, що ми за ним ледве встигали.
Жодна детективна історія не обходиться без біганини й погоні, і ось ми знову бігли… «Шкода, звичайно, що нема погоні, — встиг я подумати. — Якби за нами слідом гнався Племінник Григорій, а ми б встигли вскочити в електричку і двері під самісіньким його носом зачинилися б, це було б зовсім здорово! Хоч гнати людину, примушувати її мчати вперед що є сили може не тільки погане, а й щось добре, благородне!»
Одних із нас гнала турбота про Наташину маму. А інших, вірніше сказати, іншого, а ще точніше сказати, Гліба, я гадаю, підганяло сумління… Досвідчене око могло майже безпомилково визначити, що воно в ньому вже прокидалося. А передчуття підказувало мені, що незабаром прокинеться зовсім!
Того дня я весь час про щось думав, щось помічав або передчував… «Коли не відбуваються якісь цікаві події, то й цікаві думки не з'являються, — міркував я. — Бо нема ніяких спостережень… А коли відбувається щось важливе, думки в голові просто снуються. Тому в моїй повісті могло б бути дуже багато ліричних відступів і всіляких роздумів. Але сюжет підганяє мене, і від ліричних відступів доводиться відступатися. Авжеж, саме події породжують розумні думки! Це я відчуваю на собі. Але це також думка! Думка про думки!»
З цією думкою я закляк на місці, став як укопаний.
Ноги мої враз, без будь-якого попередження прикипіли до землі, і хтось наскочив на мене ззаду. Але я навіть не озирнувся й не глянув, хто саме. А на того, хто наскочив на мене, наразився ще хтось… Усе сталося так, як буває на шосе, коли машина несподівано гальмує.
Я дивився вперед, крізь сосновий лісок. Він був молоденький, рідкий, і крізь нього було ясно видно, що електричка підкотила до станції не з міста, а з протилежного боку. «Виходить, та сама… яка в місто. На яку ми квапимося!» я не встиг ще як слід цьому повірити, а електричка знову гукнула й рушила.
О, як часто життя готує нам несподіванки! Події з тією ж карколомною швидкістю змінювали одна одну…