Дуже страшна історія
- Автор: Алексин Анатолий
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Надія Лісовенко
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Дуже страшна історія». Краткое содержание книги:
— Електричка — о сімнадцятій… — сказала вона. — Я покладаюсь на тебе, Алику!
Вона на мене покладалась. Не на Гліба. Не на Принца. Не на Покійника. А на мене! В цю хвилину я був вдячний Племінникові, який замкнув нас у підземеллі. Адже якби він не замкнув, я б ніколи не почув цих слів.
— Їх треба чимось зайняти, — сказав я Наташі. — Нехай вони творять і не заважають мені думати. Шукати!.. Повір: я виправдаю твої сподівання. Ми встигнемо на електричку!
Вона нічого не відповіла.
— Отже, починаємо засідання гуртка, — голосно сказав я. — Погляньте, кожен матиме своє робоче місце: точно п'ять ящиків.
Миронова підняла руку й сказала:
— Але ж нас шестеро.
— Я не сідатиму. Я буду ходити…
Я читав, що славнозвісні детективи мали різні звички, які допомагали їм міркувати й розплутувати злочини. Один, наприклад, обов'язково курив люльку. Це йому допомагало. А я мусив неодмінно ходити туди н сюди. І хоч і кажуть, що «в ногах правди нема», я дошукувався правди саме на ногах.
Заклавши руки за спину, я почав ходити по підвалу. А інші посідали на ящики.
Наташа просто відпочивала. Гліб нахилився, немовби сидів на своїй останній парті в середньому ряду і боявся, що його можуть викликати до дошки. Миронова одразу ж розгорнула зошита й заходилася писати. Я був певний, що вона робить черговий «начерк». Принц Датський ворушив губами, а довгі руки його рухалися немовби в такт словам, яких не було чути, які залишались десь усередині і там-таки складалися в римовані рядки.
Покійник був схожий на покійника. Я підійшов до нього.
— Усьому край… — сказав він.
— Значить, здійсниться твоя мрія!
— Яка?
— Адже ти давно хотів умерти.
— Пожити б ще трошки… — прошепотів він.
— Я шукатиму вихід із становища. А ти візьми себе в руки. Не думай! Напиши вірш оцій своїй В. Ш.
— Вона не прочитає його…
— Чому? Може, колись знайдуть наші скелети, і поряд з твоїм лежатиме вірш. Вона прочитає і тихенько зітхне…
— Вона не зітхне.
— Чому?
— Тому що її нема…
— Як то — нема?
— Отак… Не існує. Я не можу брехати тобі в ці останні години свого життя.
— А інша? А. Я.?.. Її теж нема?
— Теж.
— А Б. Ю.?
— І її…
— Ти що ж, брав перші-ліпші букви?
— Чому перші-ліпші? У мене була своя поетична система. Свій метод!
— Який метод? Скажи. Розкрий таємницю! Все одно нам небагато лишилось…
— Тому я й скажу… Так, був у мене свій принцип! Я брав першу літеру алфавіту і останню, потім другу від початку й другу від кінця, третю від початку й третю від кінця. Так і виходили: А. Я., Б. Ю., В. Ш. Розумієш?
— Ти здорово вивчив алфавіт! А кохання, виходить, не було?
— Чому ж? Я закохувався, хотів умерти, потім байдужів, повертався до життя й знову закохувався!
— В нікого?
О, скільки на світі несподіваного й незбагненного!
— Хіба це перший випадок у літературі? Хіба й інші поети не вигадували, не уявляли собі образи коханих? І хіба не поклонялися їм, наче живим людям? Хіба не поклонялися?
— Я про це не чув.
— І не здогадувався?
— Ні, не здогадувався.
— Ну, як же це ти? Хіба це не ясно?..
— Що?
— А те, що вигаданий образ майже завжди кращий за реальний?
— Ну, це вже вибачай…
— Хіба можу я вибачити, коли ти не розумієш елементарних речей?
Він знову заговорив у своїй улюбленій манері, запитаннями, чого я просто не терпів. Він увесь час дивувався: як це я не знаю, не чув, не читав!
— Слухай, Покійнику, хоч у ці останні години розмовляй по-людському, — сказав я з погано прихованим роздратуванням. — Коли хочеш, то поясни, а не хочеш…
— Чому б мені не хотіти?
— Знову ти…
— Зрозумій, кожній людині притаманний власний стиль розмови: це її індивідуальність. Хіба це…
Я рішуче ступив убік.
— Не йди! — Покійник схопив мене за руку. — Я хочу все пояснити тобі… Може, ти випадково врятуєшся і тоді відкриєш таємницю моїх «присвят»! Розумієш, живим людям завжди властиві якісь вади. А вигаданий образ може бути бездоганний. Так би мовити, ідеальний! Йому якось приємніше поклонятися. Як мрії! А люди завжди з вадами…
— Але ж зате вони живі!
— Хіба це істотно?
— А хіба ні?
Покійник глянув на мене з жалем:
— Колись ти зрозумієш. Загалом, якщо ти випадково… Тоді прокоментуй мої вірші, щоб не виникали запитання. Бо інакше почнуть шукати всіх отих А. Я. та В. Ш., когось не того…