Дуже страшна історія
- Автор: Алексин Анатолий
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Надія Лісовенко
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Дуже страшна історія». Краткое содержание книги:
Гліб не поспішав. Він мовчав.
— Так, так, так… — сказав я вже з погано прихованою погрозою.
— Гаразд… Я тобі… Всю правду…
— Саме так: правду, саму тільки правду! Нічого, крім правди!
— Інакше б ти сюди… А так ти одразу… І всі поїхали…
— Давай дещо підсумуємо, — сказав я. — Виходить, ти дуже хотів, щоб ми сюди приїхали. І щоб зацікавити нас, сказав, ніби все сталося тут, на цій дачі, насправді, а не було вигадане дідусем.
— Авжеж…
— А чому тобі так дуже хотілося, щоб ми приїхали?
В цей час підійшла Наташа Кулагіна. І тихо промовила:
— Алику, лишилося зовсім мало часу.
— Вважай, що ти вже їдеш до своєї мами! — вигукнув я. — Скоро вона обніме тебе…
Покійник почув мої слова. І чи то з надією, чи то із сумнівом сказав:
— «Впадуть темниці — і свобода зустріне радо біля входу». Страх, значить, ще не забив йому памороки: він пам'ятав вірші Пушкіна. Не дуже точно, проте пам'ятав.
— Авжеж, зустріне! — підтвердив я, — Ще кілька хвилин — і я виведу вас звідси…
— Як Данко? — спитав Покійник.
Гостра спостережливість підказала мені, що він сумнівається. Захотілося скоріше ошелешити всіх своїми знахідками й відкриттями.
— Ти пам'ятаєш фразу із «начерку» Миронової? — спитав я Гліба.
— Яку?..
— У ній не було нічого особливого. Але вона дещо нагадала, й у мене тоді майнула одна думка! Я навіть запам'ятав її дослівно. Там було сказано про Нінель: «Напередодні, тобто в суботу, вона переїздила в новий будинок і застудилася…» Виходить, Нінель вселилася в зовсім новий будинок?
— Мені чергова в школі… А потім вона сама… По телефону…
Хіба в зовсім нових будинках бувають телефони? Їх ставлять уже потім, пізніше. Майже завжди так буває. Звідки ж вона телефонувала? І дозволила нам їхати сюди без неї? Чи, може, вона з температурою тридцять вісім і п'ять пішла в автомат?
— Я вам усе… Я зараз…
— Нема часу! Мотиви злочину поясниш потім. В електричці! А зараз дивись мені в очі. Кажи правду, саму тільки правду, нічого, крім правди: де вихід звідси? Або накажи Племінникові! Адже це ти його намовив?
— Я зараз… Я вас… Не турбуйтеся…
«Усе проаналізував я, а визволителем буде він?» — різонула мене прикра думка.
Гліб уже хотів був кинутись у темряву. Але доля забажала, щоб чергова думка блискавкою сяйнула мені! Рішучим порухом руки я зупинив його.
— Наташо! — вигукнув я. — Покажи-но свій рукав!
— Слідство потребує речових доказів? — в'їдливо запитав Покійник з виглядом покійника. Він усе ще не вірив, що ми виберемося з підвалу.
Я торкнув Наташин рукав. Серце мені закалатало так, що це почули всі й повернулися у мій бік. А може, їм просто було цікаво, що я виявив на її рукаві? Це я подумав пізніше. А тієї хвилини взагалі ніяких думок у мене не було: я тримав її руку в своїй…
— Алику, нема часу, — сказала вона.
Я не хотів квапитися. Але її слова повернули мене на землю.
Вирішували хвилини! До електрички часу лишалося зовсім мало. Зовсім мало! А на Наташу чекала вдома хвора мама…
Думка моя знову запрацювала: «Якщо ця фарба замазала їй рукав, виходить, слова «Небезпечно! Не підходити!» були написані кимось незадовго до нашого приходу: фарба ще не встигла висохнути. Так, так… І Гліб, здається, гукнув тоді: «Не підходьте!..» Значить, треба негайно підійти!»
Я підбіг до фанерного щита, відкинув його. Точніше сказати, відтягнув… Він затуляв собою двері. Я штовхнув їх, і вони знехотя зарипіли. Старі, перехняблені, вони, видно, не замикалися, — в цьому було наше щастя: Племінник не міг замкнути їх. Двері насилу піддалися, відкриваючи нам шлях на волю!
— Прошу! Виходьте! — вигукнув я.
І глянув на Наташу.
Вона відповіла мені поглядом, сповненим вдячності і навіть… Та, може, це мені здалося.
Покійник кинувся до виходу…
Ледь помітним порухом руки я затримав його:
— Нехай перші вийдуть жінки!
«І діти», — мало не додав я за звичкою.
Світло несміливо просочилося в підвал. Мені здавалося, що це світло нашого цілковитого визволення!
Але як часто життя ставить на шляху несподівані перешкоди!
Підвал не хотів випускати нас з своїх чіпких вогких обіймів. Старі двері, оббиті іржавим залізом, не зачинялися, але й не відчинялися. Із скреготом проїхавши трохи по кам'яній приступці, вони наче вросли в неї і не рухались далі. Просвіт між стійкою і дверима був дуже вузький.