Дуже страшна історія
- Автор: Алексин Анатолий
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Надія Лісовенко
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Дуже страшна історія». Краткое содержание книги:
— Треба пролізти, — сказав я. — Перші вийдуть жінки…
І вказав на Наташу.
Вона не сперечалася, не пропонувала поступитися місцем іншим, щоб показати, яка вона добра й благородна. Ні, нічого й ніколи вона не робила напоказ!
Тоненька й струнка, вона не «пролізала», не «протискалася» між дверима й цегляною стінкою, а мовби звільнилася, вирвалася з їхнього полону — і опинилася на вулиці. Вона зробила це красиво, не напружуючись і не бентежачись.
— Тепер Миронова! — сказав я.
Навіть тут вона діяла як відмінниця: розважливо, серйозно, не кваплячись. Спершу зміряла уважним поглядом просвіт між стіною і дверима. Потім огляділа свою постать. Щось прикинула, вирахувала собі… А потім підняла руку:
— Можна мені скинути пальто?
Скинула й полізла… Миронова й тут виконувала наказ: вона старанно долала перешкоду і рапортувала мені як начальникові:
— Лишилося тільки півспини… Лишилося плече! Лишилася рука… Все гаразд: нічого не залишилось!
Перший застряв Покійник. Він виявився найтовстіший, як він сказав, — «найкремезніший» серед нас.
— Забагато їси, — сказав я. — А ще поет!
— У мене неправильний обмін. Це хвороба, — повідомив Покійник.
— То скинь пальто.
Він скинув. Але й без пальта знову застряв.
— Я поможу тобі, — запропонував Принц Датський. І заходився обережно проштовхувати Покійника.
— Щось тріснуло! — зойкнув той. — Здається, не пролізаю…
— То я натисну на двері, — сказав Принц,
Він щосили наліг плечем на іржаве мокре залізо. Двері зрушили з мертвої точки, але тільки ледь-ледь. Хоча дитяча сором'язливість поєднувалася в Принцові з неабиякою фізичною силою, він нічого не зміг зробити.
— Скидай піджак, сорочку, штани! — наказав я Покійникові.
— Хіба це можливо? — промимрив він.
— Ми не маємо часу на роздуми!
— Хіба восени роздягаються?
Від хвилювання він заговорив у своїй улюбленій манері: запитаннями.
— Він застудиться, — сказав дбайливий Принц.
— Краще врятуватись застудженим, аніж загинути здоровим! — вигукнув я.
Покійник роздягнувся. Дівчата відвернулися.
Голий Покійник (тобто майже голий: труси залишалися на ньому) проліз крізь вузький отвір.
— Розігрійся! — порадив з підвалу Принц Датський. — Побігай!
Покійник забігав.
— Спершу вдягнися, а потім уже… — сказав добрий Принц.
Від холоду Покійник тремтів і погано розумів, що йому кажуть.
Наташа й Миронова заходилися натягати на нього сорочку, піджак і пальто. Штани він надів сам.
— Тепер Гліб! — сказав я.
— Я потім… Коли через мене… — тихо сказав Гліб. — Адже все це…
— Розслідування закінчимо потім, — пошепки перебив я його (хоч мені дуже кортіло прямо запитати його: «Навіщо ти все це зробив?»). — Зараз з'ясовувати не час, бо дорогий нам час!
Гліб також скинув пальто й проліз. Принц Датський вказав на отвір:
— А тепер уже ти, Алику!
— Я залишу підвал останній! — сказав я так, немовби був капітаном корабля, що потопає: капітани завжди залишають судно останні.
Принц Датський збентежено розвів свої величезні руки:
— Адже мені теж доведеться… Як Покійникові…
Дівчатка відвернулися.
— І ви теж, — сказав Принц мені, Глібові й Покійникові.
Неабияка фізична сила і досі поєднувалася в ньому з дитячою сором'язливістю.
Принц не був гладкий, але м'язи випиналися в нього на руках, на грудях, навіть на животі — і він запросто міг застрягнути у вузькому проході.
По-спортивному швидко він перекинув одіж на вулицю, подолав перешкоду, вдягнувся й сказав:
— Можете дивитися!
Він почав по-спортивному високо піднімати ноги, здійснювати пробіжку по мокрому, порожньому саду. Слідом за ним потюпав Покійник. Вони грілися. А я?..
Я лишився сам один по той бік дверей, у підвалі. З друзями завжди приємніше, спокійніше, а в підвалі й поготів! «А що, коли зараз із других дверей з'явиться Племінник Григорій?» Ця думка підштовхнула мене: я заквапився, скинув пальто. І тут-таки подумав про інше: «Як я буду продиратися крізь вузьку щілину на очах у Наташі Кулагіної?..»
Я завжди боявся постати перед нею в невигідному світлі, в якому-небудь кумедному вигляді. Перукар сказав якось мамі: «У вашого сина ззаду гарна форма голови. Благородна!» І я намагався частіше повертатися до Наташі потилицею… «А зараз вона побачить, як червонітиму й соптиму я, ледве пролазячи між стіною й дверима». Ця думка примусила мене похолоти. Думаю навіть, що мені було холодніше, ніж Покійникові, коли той залишився в самих трусах, бо я похолов внутрішньо!