Дуже страшна історія
- Автор: Алексин Анатолий
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Надія Лісовенко
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Дуже страшна історія». Краткое содержание книги:
До того ж виявилося, що мені треба скидати не тільки пальто, а й куртку: виявилося, що я теж не такий уже й худий. А під курткою була стара сорочка, яку мама заштопала в найвидніших місцях. Вона була тепла, і тому я вдягнув її того дня. Мені не хотілося, щоб Наташа бачила цю сорочку. «А все через того Гліба! Нащо це йому було потрібно? Нащо?! — Я, здається, вперше глянув на нього злісно. — І через Племінника! Як би цьому Племінникові віддячити? Хоч трохи! Хоч чим-небудь!..»
Тої ж миті мені сяйнула ідея!
Я намацав у кишені олівець і кинувся назад у темряву підвалу: мені схотілося залишити дещо на згадку Племінникові, які-небудь рядки, що розлютили б його.
— Куди ти?! — зойкнув Покійник так, наче прощався зі мною назавжди. Він боявся без мене залишатись. Це було приємно!
— Не бійся; повернусь! — заспокоїв я Покійника. Підбіг до старого садового столика — і раптом…
З жахом почув я, що від дверей, замкнених на клямку, долинули кроки. Це спускався Племінник Григорій. Він, мабуть, хотів поглузувати з нас: запитати, як ми себе почуваємо, чи не знудьгувалися тут або щось таке. «Коли йому ніхто не відповість, — подумав я, — він одразу збагне, що ми втекли, і влаштує погоню. Вийде у двір і знову захопить усіх!»
Події з карколомною швидкістю змінювали одна одну!
Серце завмерло в моїх грудях, а може, зупинилося зовсім. Кожний крок за дверима, на сходах трагічно відлунював у мене всередині, наче від жаху там утворилася якась порожнеча…
Так і є.
— Агов, гаврики! Чого це ви мовчите, наче мати рідна не народила? Поснули? — гукнув Племінник.
— Так точно. Всі сплять! — голосно відповів я.
— Це ти, хло'?
— Я!
— Знову лізеш наперед?
Він не знав, що вилізли всі інші, а я лишився.
— Куди ж я вилізу, коли ви двері замкнули?
— Посидьте ще трохи! Гартуватися треба. Ти як гадаєш, хло': треба вам гартуватися?
— Ще б пак!
— Адже ти хотів познайомитися з Дачником?
— Іще як!
— Тепер познайомився?
— Атож!
— Ну, от бачиш! Може, і про тебе колись книжку напишуть.
— Якщо я дійду до його стану!
— Отож!..
Він засміявся дрібним таким смішком, наче монети розсипав по східцях.
«Нащо йому потрібно, щоб ми сиділи в підвалі? — міркував я. — Та нінащо! Просто він виконує чуже прохання». Я знав, чиє саме! Але виконував він його радо: йому приємно було когось помучити. Таку мав вдачу.
Племінник протягло позіхнув, наче завив:
— Піду й собі подрімаю…
«А чи не надумає він перед сном погуляти? Вийти у двір?..» — подумав я. І серце знову завмерло у мене всередині.
Все-таки я не кваплячись дістав з кишені олівець і великими літерами написав на стільниці садового столика:
«Племіннику! Вітай свою тітку!» І підписався: «Алик Детектив».
А потім помчав назад — до вузенької смужки світла!
«Як же мені зробити так, щоб Наташа не побачила заштопану сорочку? — думав я. — Мабуть, як Принц з Покійником, роздягнуся догола і попрошу всіх одвернутися!..»
— Що ти там робив? Куди бігав? — накинулися на мене всі, коли я вистромив голову з підвалу.
Скучили! Це було приємно.
— Відверніться! — наказав я.
Було холодно, звідкись із даху падали краплини… Я тремтів усім тілом, протискаючись назустріч волі.
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ,
у якому події знову з карколомною швидкістю змінюють одна одну
Коли ми нарешті вирвалися на волю, треба було негайно бігти, мчати на станцію, але я наче приріс до землі і мружився, хоч сонця не було і навіть почало вже потроху смеркати. Ми відвикли від світла й раділи йому, мов діти!
Несподівані думки заполонили мою голову. Вони наражалися одна на одну, бо їх було багато. Авжеж, життєві випробування роблять людину мудрішою!
Я думав про те, що коли людина кожного дня має самі тільки радощі, вона, виходить. Їх зовсім не має, І про те, що коли вона з ранку до вечора відпочиває, то, мабуть, від цього стомлюється. І про те, що коли людина кожного дня бачить дерева і небо, вона їх не бачить, просто не помічає, а от якщо вона посидить у підвалі… Може, я й не зовсім мав рацію, але думки на те й думки, щоб їх можна було брати під сумнів!
Нарешті спокій повернувся до мене, і я загорлав:
— На електричку!!
— Ми однаково не встигнемо, — сказала Наташа.
— Тобто як? Чому?
— Бо лишилося тільки двадцять три хвилини, а до станції — сорок з гаком.
— Я вас… — почав був Гліб.
Але тут пролунав довгий, солідний гудок тепловоза. Електрички гудуть інакше: коротше і якось, я сказав би, легковажніше. І враз у мене майнула думка.