Дуже страшна історія
- Автор: Алексин Анатолий
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Надія Лісовенко
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Дуже страшна історія». Краткое содержание книги:
— Покійнику, не будь такий похмурий. Твій погляд впливає на інших.
Він зобразив на обличчі «останню усмішку».
— Ось бачите, в якому доброму гуморі Покійник! — сказав я. — А ти, Принце? Що ти там написав?
Принц Датський винувато розвів своїми величезними руками:
— Ось… Спало на думку. Може, вам буде приємно?
Фізична сила і далі уперто поєднувалася в ньому з дитячою сором’язливістю!
Добрий Принц хотів порадувати нас, але вірші його нікого особливо не радували, бо всі вже до них якось звикли. Здається, вперше в житті Принц відчув це і, сховавши за спиною свої руки (він завжди не знав, куди їх подіти), тихо сказав:
— Тоді вибачайте…
— За що? Ти дуже точно висловив наш загальний настрій! — вигукнув я з погано прихованим співчуттям.
Моє співчуття не сподобалося Принцу. Він раптом порвав вірші й викинув у темряву. В ту саму, яка допомогла йому оцінити світлої
— Хіба це не звичайна річ? — поставив своє чергове запитання Покійник.
— Що? — не зрозумів я.
— Те, що сталося. Хіба класики не знищували своїх творів? Не спалювали їх?
— Але ж на те завжди були причини, — заперечив я. — Їх не визнавали, не розуміли… А ми Принца завжди розуміємо. Ну, та нічого… Засідання гуртка триває!
Миронова підняла руку й сказала:
— Можна мені?
— Авжеж. Чим ти нас порадуєш, Миронова? Начерком?
Назви її начерків завжди починалися з слова «мій», «моя» або «моє»: «Мій день», «Мій ранок», «Моя сестра», «Моя кімната…» Цей начерк мав назву «Моя неділя».
— Звичайно по неділях я встаю о 9 годині 30 хвилин за місцевим часом, щоб о 10 годиш послухати «Пионерскую зорьку». Але цієї неділі будильник задзвонив, як у звичайні дні, тобто рівно о 7 годині 10 хвилин. Умилася я швидко, як ніколи: у ванній кімнаті було порожньо, всі ще спали, ніхто не поспішав на роботу. О 7 годині 30 хвилин за місцевим часом я з'їла один бутерброд з ковбасою і яєчню…
«Її останній сніданок!» — подумав я.
Миронова читала далі:
— О 8 годині 30 хвилин я була в шкільній канцелярії. Там зібралися всі члени літературного гуртка, щоб їхати на стару дачу, де творив письменник, ім'я якого колись носив наш гурток. Гліб Бородаєв, онук письменника по татовій лійці, повідомив нас, що наш класний керівник Нінель Федорівна захворіла. Напередодні, тобто в суботу, вона переїздила в новий будинок і застудилася…
— Перечитай останнє речення! — голосно вигукнув я, бо доля забажала, щоб цієї хвилини в голові мені майнув один здогад.
Миронова перечитала.
— Що таке? — Покійник схопив мене за руку.
— Чекай, чекай! Здається, я починаю…
— Що?! — з надією запитав Принц Датський.
— Дайте час. Здається, я вхопився за кінчик мотузка… Тепер треба не випустити його!
— Хіба тобі важко пояснити? — заскиглив Покійник.
— А хіба тобі важко почекати? — Наслідуючи його, я відповів запитанням на запитання. — Читай, Миронова. Читай далі!..
Вона докладно повідомила всіх нас про те, як ми сіли на електричку, як зійшли з неї, як дісталися до дачі, як познайомилися з Племінником і як «об одинадцятій годині сорок хвилин за місцевим часом за нами замкнулися двері…»
— Багато конкретних, тільки тобі відомих деталей, — похвалив я Миронову.
Я був вдячний їй за її гідний подиву спокій (команди хвилюватися не було, вона й не хвилювалася!). А головне, за ту фразу, яка наштовхнула мене… Але не буду забігати наперед. Хоч мені й дуже кортить забігти.
— Засідання гуртка триває! — оголосив я.
— Хіба не краще нам помовчати? — спитав Покійник. — Я відчуваю, що твоя думка почала працювати. Ми помовчимо, щоб не заважати…
— І справді, Алику! Так, напевне, буде краще! — сказала Наташа.
Значить, вона й досі ще покладала на мене надії! Я знову похолов, але вже з радощів. «Тепер я мушу вчепитися за той кінчик мотузка, який, здається, у мене в руках!» — так я вирішив.
— О, не бійся сполохати мою думку! Всі ці деталі, спогади живлять її і зміцнюють… Нехай тепер Гліб розповість нам які-небудь вигадки з життя свого дідуся. Як це бувало колись…
— Отут, виходить, дідусь… «Таємницю старої дачі»… — розгублено почав Гліб. Він знову не дотягував фраз. — У цьому підвалі… Он там, на стільниці…
Він відокремив круглу стільницю від ніжок садового столика, переснованих соломою.
На зворотному боці, всередині чорної рамки, було щось написано. Гліб прочитав: