Дуже страшна історія
- Автор: Алексин Анатолий
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Надія Лісовенко
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Дуже страшна історія». Краткое содержание книги:
— «Тут, протягом одного року, трьох місяців і семи днів, була написана повість «Таємниця старої дачі».
— Меморіальна дошка, — сказав Покійник.
— Так, так, так… — мовив я задумливо.
Всі враз принишкли. Наташа Кулагіна, що стояла позаду, дивилася на мене з надією.
Я відчував її погляд потилицею й серцем. Він пік мене!
— Виходить, дідусь тут, у підвалі, створював собі відповідний настрій? — спитав я Гліба. — Не поспішай, спершу подумай…
— Так… створював.
— Він наганяв на себе страх, як повідомив нас Племінник Григорій? Подумай як слід, не поспішай.
— Так… наганяв.
— Залишайтеся на своїх місцях! — скомандував я.
І хоробро кинувся в темряву.
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ,
у якому я нарешті… а втім, самі зрозумієте
Я міцно охопив скелет. І потягнув його крізь густий, непрозірний морок на тьмяне, непевне світло лампочки.
Йти було недалеко. Але ж довга дорога може видатися короткою і легкою, а коротка, навпаки, довгою і важкою. Все залежить від того, що ти несеш. Якщо нема нічого, крім веселих, радісних думок, тоді легко, а якщо в руках скелет…
О, скільки несподіваних і глибоких думок найшло на мене того дня! Деякі з них, я гадаю, заслуговували навіть на те, щоб потрапити в зошит Наташі Кулагіиої. «Може, коли-небудь її загальний зошит стане справді загальним (її і моїм), — мріяв я. — І ми будемо по черзі записувати до нього свої глибокі думки. А потім будемо читати… Не вголос, а кожний окремо, сам собі. І все знатимемо одне про одного! Хоча геть усе знати, звичайно, не обов'язково, а от найзаповітніші думки, що стосуються… чого стосуються? Поривань душі!» Ці останні слова я вичитав недавно в книжці. Вони мені дуже сподобались: «поривання душі!» Виявляється, душа може пориватися. Досі я цього не знав.
«О якби я знав, куди поривається її душа, я б обов'язково спрямував і свою в той самий бік. І наші душі зіткнулися б… «Точніше сказати, зустрілися б. Або торкнулися б одна одної!» — так мріяв я, притискаючись до скелета. Він чимось колов мені руку. А чим саме, я не міг добрати в темряві.
«Колись це була людина! — думав я. — Вона ходила в костюмі, думала, тікала з уроків, складала іспити… Може, навіть кохала. Як і я! Невже коли-небудь…»
Нараз переді мною виросло щось велике й темне. Я нахилився й глянув на цю постать крізь ребра, мов крізь штахетний паркану.
— Хто це? — запитав я ледве чутно: язик погано слухався.
Мені відповів Принц Датський:
— Алик! Як добре! Я боявся, що ти заблукаєш. Адже ти сам…
— Ми вдвох… із скелетом! — Його добрий голос повернув мені дар слова. — Щось тут колеться… Поможи! Але обережно: не поламай йому ребра.
За хвилину я вже пояснював Наташі Кулагіній, хоч не дивився на неї і вдавав, що кажу для всіх інших:
— Це не Дачник! Логічний аналіз переконав мене в тому, що скелет, як і підвал, як і взагалі вся ця мура, потрібні були Гл. Бородаєву для натхнення. Він спершу наганяв страх на себе, а потім уже на читачів. Отже, нема підстав думати, що нас замкнули для того, щоб… Щоб ми дійшли ось до цього стану!
Я вказав на скелет.
— Звідки така впевненість? — спитав Покійник.
Досвідчене око могло майже безпомилково визначити, що Покійник дуже боявся смерті. Ні, він не хотів принизити мене. Він хотів, щоб я його переконав, заспокоїв. Коли на тебе покладають надії, чекають від тебе захисту, заспокоєння, це дуже приємно. Але й важко!
Скільки несподіваних спостережень і висновків зробив я в тому підвалі!
— Чому ти певен, що це не Дачник? — знову спитав Покійник. І всі чекали, щоб я відповів на його запитання.
— Звідки впевненість? Ну, по-перше, логічний аналіз. А по-друге…
Тут я побачив те, що в темряві кололо мені руку.
— Дивіться! Дивіться усі! Бачите? Бирка з номером! І ось іще металева платівка. Тут щось написано… — Я наблизив платівку до очей і прочитав уголос: — «Улюбленому письменникові на подяку за виступ. Від біологічного кабінету підшефної школи». Це подарунок! — вигукнув я. — Він шефствував, виступав — і йому подарували. Може, в біологічному кабінеті було два скелети, І ось поділилися з письменником! Адже йому це було потрібно для натхнення. Тепер переконалися? Не міг же Дачник жити з биркою і планкою всередині! Та ще й з дротом, яким вони прикручені!
Всі дивилися на мене з вдячністю. Так мені здавалося… А може, навіть і з захопленням. У напівтемряві це важко було визначити.
Я теж радів, як дитина! Ще недавно я мріяв розкрити «таємницю старої дачі», а тепер був щасливий через те, що невірно розкрив її, що помилився, що скелет належав зовсім не Дачникові, а біологічному кабінету підшефної школи.