Прощавай, рудий кіт
- Автор: Унт Маті
- Язык: украинский
- Переводчик: Алевтина Спрогіс
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Прощавай, рудий кіт». Краткое содержание книги:
Маті Унт назвав свій твір «наївним романом». І справді, на перший погляд він ніби наївний. Але саме ця «наївність» чудово передає характерне для молодої людини сприйняття світу — свіже, безпосереднє, щире. «Наївний роман» дуже швидко став однією з улюблених в Естонії книжок для підлітків. У виданні 1967 року, звертаючись до читачів, Маті Унт пише: «Готуючи нове видання «Рудого кота», я зробив деякі виправлення, бо альманах «Тіпа-Тапа» вийшов ще 1963 року, тобто давненько, і «наївність» роману тепер видалася мені занадто вже наївною. Але разом з тим я знаю, що перероблений в аспекті 1967 року, роман досить багато втратив би. Тому я обмежився переважно скороченням, а також замінив деякі надто великі «наївності» на менші. Сподіваюся, я не засмутив цим прихильників наївності і загальна наївність усе-таки, лишилась».
«Прощавай, рудий кіт» — це художня сповідь молодої людини! нашого часу, юнака, котрий чесно заявляє, що в людині він ставить найвище, яким хоче бути сам, сміливо виступає проти міщанства в усіх його проявах.
В цьому найбільша цінність «наївного роману» Маті Унт.
— Здрастуй-здрастуй…
Тоді обернувся до дочки:
— Майю, будь ласка, допоможи мамі накрити на стіл. Сьогодні до нас прийдуть Рооп з дружиною.
Майя підвелася. Аарне зрозумів, що він тут зайвий, і, шукаючи допомоги, глянув на Майю. Та швидко сказала:
— Зачекай трошки, я зараз прийду і проведу тебе. — І зникла за дверима.
Аарне стояв посеред кімнати. По радіо передавали якийсь оперний хор. Кімната нерухомо дрімала у червоно-жовтому світлі, чекаючи на пана Роопа і його дружину.
«Тепер я можу піти», — подумав Аарне.
Цієї ж миті повернулася Майя.
Вони вийшли у передпокій. Аарне надів пальто і глянув на дівчину. Вона широко розплющеними очима дивилась на хлопця. Аарне пригорнув її до себе і торкнувся губами волосся…
…Раптом на їхні обличчя впало немилосердно яскраве сівтло, нагадуючи про реальність. Вони відскочили одне від одного. Аарне відчув під руками холодну шорстку штукатурку і не міг ні про що думати. Враз у дверях з’явилася постать Майїної матері.
Вона трохи постояла мовчки, потім привітно всміхнулась і мовила, підкреслюючи кожне слово.
— Майю, ти ще довго? Іди поможи мені!
— До побачення, — сказав Аарне пошерхлими губами.
— До побачення, — відповіла жінка. — Заходьте ще до нас!
Двері зачинилися.
Був звичайний зимовий вечір.
ПРИНЦИПОВИЙ ДЕНЬ
— Я дуже рада, — сказала тітонька Іда.
— Чому?
— Я рада, що ти вже майже тиждень не засмучуєш мене. Інколи ти можеш бути хорошим хлопцем.
Аарне не відповів.
— Можеш, правда ж?
— Можливо…
Тітонька всміхнулася.
— В усякому разі гарячка у тебе, здається, вже минає. Сьогодні ти йшов легко й весело; я ж добре вивчила твою ходу. Так. Я колись і мамі твоїй казала: час усе вилікує.
— Що вилікує?
— Ну, з цією дівчиною.
— З якою дівчиною?
— Аарне, ти хочеш знову мене засмутити, — образилась тітонька і багатозначно додала: — Ти тепер сам розумієш, як усе це було нерозумно? Жоден джентльмен не поводиться так… Це тобі просто не личить, Аарне…
— Про що ти весь час говориш?
— Аарне, навіщо нам грати в піжмурки? Не думай, що я нічого не знаю… Наше місто таке маленьке, що тут нічого не приховаєш… Я знаю більше, ніж ти думаєш. Пані Лійм бачила, як ти в парку цілувався з цією дівчиною…
Щось брязнуло. По підлозі розлетілися скалки статуетки «Хлопчик, що виймає колючку». Аарне поворухнувся якось необережно, і антична статуетка лишилася без голови і руки. Тітонька замовкла напівслові.
— Пробач, — мовив Аарне і поклав на стіл скалки, які викликали такий жаль.
Тітонька сиділа невтішна.
— Їх ще можна склеїти, — швидко додав Аарне.
Тітонька розкрила рот, щось хотіла сказати, але цієї ж миті задзеленчав дзвінок. Тітонька поважно підвелася, навіть не глянувши на Аарне, вийшла до передпокою. Хлопець зібрав розбиту статуетку до якоїсь коробки.
Прийшов Індрек. Тітонька взялася за плетиво. Хлопці розмовляли пошепки. Через деякий час тітонька глянула поверх окулярів на Індрека і спитала:
— Індреку, ви комсомолець?
— Так…
— Тоді скажіть мені, яким має бути справжній комсомолець? Ви ж повинні це знати.
Індрек явно збентежився і не встиг нічого відповісти, бо тітонька вже вела далі:
— Так що? Не знаєте? — Вона встала і підійшла до столу. — Який же ви тоді комсомолець? Нічого дивного. Якось увечері я зустріла на вулиці вашого секретаря, і… вона обнімалася з хлопцем. Я… не можу більше… нічого додати! І якщо вже ваш керівник такий, то чи можете ви бути кращими? Ось так… Але дайте мені відповідь принаймні на таке запитання: чи Аарне може вважати себе за комсомольця?
— Я думаю, що може… — промимрив Індрек.
Тітонька закивала головою.
— Та-ак, чи ви взагалі знаєте, хто він такий?
— Пробачте…
Але тітонька не дала й слова мовити і, розпалюючи сама себе, вела далі:
— Подивіться на книжкову полицю Аарне. Будь ласка! Бачите, яке там безладдя? Так. А чи ви знаєте, що Аарне обманює? Не знаєте? Так. Він обманює. Позавчора сказав мені, що йде на збори літературного гуртка. І того ж вечора цілувався на бульварі. — Вона вдарила рукою по столу. — Я питаю, де ваші очі, комсомольці?
— Але ж комсомол не сищик…
Тітонька неуважно крутила у руці якийсь клубок.
— Так, — мовила вона, не звертаючи уваги на Індрекові слова. — Так! Он яка історія. І вони керуватимуть нашою державою. Вузенькі штани ще не роблять вас мужчинами, — несподівано додала вона без усякого зв'язку і поклала клубок на стіл.