Червоний Голод. Війна Сталіна проти України
- Автор: Аппельбаум Энн
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: HREC PRESS
- ISBN: 978-966-97606-4-7
- Переводчик: Дарія Маттінґлі
- Жанр: История
Электронная книга - «Червоний Голод. Війна Сталіна проти України». Краткое содержание книги:
Тактика Шліхтера не обмежувалася лише комбідами: він також запропонував відсоток за конфіскацію місцевим бандам та їх ватажкам. Згідно з офіційними даними, за перше півріччя 1919 року до України прибуло вісімдесят сім заготівельних бригад з Росії або 2 500 осіб. Загальна ж кількість (якщо врахувати солдатів і неофіційних представників) могла бути більшою.[124] Інші учасники заготівель були з українських міст, а також з місцевих кримінальних угруповань. Так само як і бригади колективізації, надіслані на село у 1929 році, багато з членів цих заготівельних груп були послідовниками більшовиків, мешканцями міст, і якщо не росіянами, то російськомовними. Незалежно від їх етнічного походження, ці озброєні люди з хлібозаготівельних бригад в очах селян селян були «іноземцями», людьми прийшлими, котрих вони сприймали так само, як і німецьких чи австрійських солдатів, котрі вдалися до такої ж тактики рік тому. Не дивно, що селяни від них боронилися, і цей факт також визнавав Шліхтер: «Образно висловлюючись, можна сказати, що кожний пуд заготовленого хліба покривавлений краплями крові робітників».[125]
Селяни були не єдиними учасниками і жертвами класового насильства. В Україні ЧеКа також проводила сувору і жорстоку кампанію проти політичних ворогів. Таємна поліція заарештовувала не тільки активістів національного руху, а й купців, банкірів, капіталістів, велику і дрібну буржуазію; колишніх офіцерів царської армії, державних службовців і політичних лідерів; аристократів та їхні родини; анархістів, соціалістів і членів будь-яких інших лівих партій, які не підтримали більшовиків. В Україні роль лівих партій була особливо важливою. Боротьбисти, радикальне ліве крило Української партії соціалістів-революціонерів, мали чимало послідовників у сільській місцевості України. Незважаючи на те, що боротьбисти були ідеологічно близькими до більшовиків (наприклад, вони також виступали за радикальну земельну реформу), їх було виключено з уряду. До них ставилися з підозрою через попередню співпрацю з Центральною Радою.
Список ворогів більшовиків також включав донських та кубанських козаків на півдні Росії та України, котрі, як і запорозькі козаки в минулому, завжди мали досить відчутну автономію. Багато козацьких станиць під час революції виступили на боці білих. Проте деякі представники кубанського козацтва відреагували на революційні події по-іншому. Орган самоврядування більшості українськомовних кубанських козаків — Кубанська Військова Рада — у квітні 1917 року проголосила себе самостійною владою на Кубані, а з жовтня почала воювати з більшовиками. У лютому 1918 року було проголошено незалежність Кубанської Народної Республіки. У розпал Громадянської війни 1918 року російськомовні донські козаки також проголосили незалежність і заснували Донську Республіку — цим романтичним жестом вони нажили собі ворогів у Москві. Більшовики неодноразово характеризували їх як «природних контрреволюціонерів» та «лакеїв імперського режиму».
У січні 1919 року, після того як Червона армія увійшла до Донської області, більшовики видали наказ, за допомогою якого сподівалися позбутися донських козаків раз і назавжди. Солдатам наказано «проводити масовий терор проти багатих козаків з повним винищенням останніх; проводити нещадний масовий терор проти усіх тих козаків, які безпосередньо або опосередковано брали участь у боротьбі з радянською владою... Конфіскувати зерно та зберігати всі надлишки у призначених для цього місцях».[126]
Відповідальний за операцію чекіст Йосип Рейнгольд евфемістично назвав її «розкозаченням». Насправді, це було масовим убивством: 12 000 людей було страчено за «присудами» революційних трибуналів — так званих трійок, до складу яких входили комісар Червоної армії та два місцеві партійці, котрі з блискавичною швидкістю підписували смертні вироки. Після масових убивств відбулася етнічна «чистка»: щоб ще більше «розбавити» ідентичність донських козаків, сюди було переселено «надійних» робітників та селян.[127] Це стало одним з перших прикладів використання радянським урядом масового насильства та переселення людей з метою соціальної інженерії, а також важливим прецедентом для радянської політики, зокрема в Україні. Можливо, за прикладом «розкозачення» було марковано й термін «розкуркулення» — засадничий для радянської політики через 10 років.
124
Adams, Bolsheviks in the Ukraine, 125–7; Рубльов, Реєнт, Українські визвольні змагання, 199–205.
125
Шлихтер, “Борьба за хлеб на Украине”, 135.
126
Holquist, Making War, Forging Revolution, 175–80.
127
Holquist, Making War, Forging Revolution, 185.