Червоний Голод. Війна Сталіна проти України

У 1919 році хліб для Леніна все ще залишався більшим пріоритетом, ніж переконування українців у перевагах колективного господарювання. Щоразу, коли обговорювали питання, пов’язані з Україною, він виявляв особливу стурбованість, «при кожній згадці про Україну Ленін запитував, скільки було зерна і скільки вже взяли».[110] У цій одержимості його підтримував Олександр Шліхтер, більшовик-революціонер, якого наприкінці 1918 року було призначено народним комісаром продовольства в Україні. До початку 1919 р. Шліхтер уже взяв під особистий контроль кожну особу, організацію та установу, пов’язану з виробництвом продовольства в Україні.[111] Шліхтер походив з Полтави і вважав, що його Батьківщина має необмежений потенціал продовольства, але споживати його повинні не тільки українці: «Ми ставимо собі завдання виділити сто мільйонів пудів хліба [1 600 тонн], щоб розподілити його розверсткою... 100 мільйонів для зголоднілої Росії, для Росії, котрій знову доводиться переживати загрозу нового ворожого вторгнення зі Сходу. Ці 100 мільйонів — цифра колосальна... Багата Україна, хлібна Україна — наша: не буде голодувати московський пролетаріат...».[112]

Ці цифри було взято з неба; пізніше у Шліхтера проситимуть 50 мільйонів пудів, але зменшення плану нічого не дасть, він не зміг близько дістатися і до цієї цифри.[113] Шліхтер також не мав змоги купувати зерно. Як згадував один спостерігач, селяни відмовилися здавати свою продукцію лінивим мешканцям міста в обмін на «керенські гроші» (валюту, створену в лютому 1917 року) або українські карбованці: «Малоймовірно було віднайти помешкання, в якому б не громадились лантухи з цими непотрібними папірцями».[114] Селяни охоче обмінювали би хліб на одяг або реманент, але в Росії виробляли мало товарів. Тож Шліхтер не мав нічого, щоби дати за хліб.

Сила знову стала єдиним рішенням. Проте замість грубого насильства згори, до якого вдався Сталін у Царицині, Шліхтер обрав більш витончений підхід. Він означив нові категорії селян, поділивши їх на класи, та інспірував між ними ворожнечу. Раніше класові розбіжності в українських селах не були чіткими і не мали суттєвого значення; навіть Троцький зауважував, що селянство «є протоплазмою, з якої в минулому формувалися нові класи».[115] Як уже було зазначено, в українських селах майже не практикували общинного землеволодіння, котре було поширеним у Росії. Переважно існував умовний поділ на селян, котрі володіли землею і вважалися працьовитими господарями, і на селян, які з певних причин не мали землі (життєві невдачі, алкоголізм) і вважалися поганими господарями. Однак цей поділ був розмитим. Члени однієї родини могли належати до різних груп, а селяни могли дуже швидко рухатись цією соціальною драбиною вгору або вниз.[116]

Більшовики, з їхнім жорстко регламентованим марксистським вишколом та ієрархічним світоглядом, наполягали на більш формальних маркерах. Зрештою вони визначили три категорії селян: «куркулі», середняки і бідняки. Водночас на цьому етапі більшовики насамперед намагалися з’ясувати, хто стане жертвою революції, а хто виграє від її перемоги.