Грушевський, Скоропадський, Петлюра

Крапки над «і» ще на початку 2000-х років розставила Олена Бойко. Позиція керівника УД, — відзначила вона, — була правовою, отже гранично ясною: Антанта попри Берестейську мирну угоду вважає своєю союзницею небільшовицьку Росію, законним представником її — Добровольчу армію, вважає Україну невід’ємною частиною Росії, не визнає її суверенною державою. Власне угода Скоропадський—Краснов мала якось розв’язати цю колізію, але командування Добровольчої армії, «яке персоніфікувало усю «єдину і неділиму Росію, не визнало жодних прав за новими державами та залишило пропозиції гетьмана без відповіді»[246].

Вичерпні висновки 100-літнього обговорення доцільності/недоцільності угоди 3 листопада та значення так званої «федеративної» Грамоти 14 листопада підбив Анатолій Буравченков. Висновки такі:

— зміст федеративної Грамоти не дає підстави для категоричного твердження про те, що вона «ліквідовувала незалежність України», «вона написана в поміркованому державному дусі»,

— «проголошення федеративної Грамоти і початок протигетьманського повстання не перебувають у причинно-наслідковому зв’язку»,

— «Грамоту П. Скоропадського необхідно розглядати як зроблений під тиском складного міжнародного і внутрішнього становища тактичний крок для збереження незалежності України»,

— «...політика здорового глузду гетьмана П. Скоропадського базувалася на усвідомленні ним головної загрози для існування незалежної України з боку більшовицької Росії. Вона полягала у намірах використати військовий потенціал Білого руху в неминучій боротьбі з більшовицькими військами, зменшити антиукраїнськи налаштований мілітарний елемент на території України, залучити частину його до справи оборони країни»[247].