Грушевський, Скоропадський, Петлюра
- Автор: Яневский Даниил Борисович
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9223-6
- Жанр: История
Электронная книга - «Грушевський, Скоропадський, Петлюра». Краткое содержание книги:
Угода Краснов—Скоропадський: оцінки contra
Угода 3 листопада була надзвичайно вороже зустрінута в націонал-соціалістичному середовищі. Для ненависників гетьмана та правової, демократичної України, ця декларація була абсолютно неприйнятною принаймні з двох принципових міркувань.
По-перше, її реалізація призвела б до створення потужного, впливового, підтриманого Антантою антибільшовицького фронту.
По-друге, вона мала би своїм наслідком усунення українського національно-політичного табору із політичного життя і України, i Росії — адже у разі перемоги довелося б відповідати за державну зраду.
Національні історики соціалістичного напрямку, очевидно, вкрай негативно характеризували значення цих документiв. Один з них, наприклад, кваліфікував їх не інакше як «новий диктаторський жест гетьмана», або стверджував, що «з формально-правного погляду то були акти державного перевороту згори проти суверенности Української Держави»[237]. Інший намагався переконати в тому, що угода і відповідна грамота гетьмана є не чим іншим, як «зовнішнім проявом державного замаху згори, який виконав сам гетьман проти суверенности і національного характеру Української Держави у змові з недiлімськими діячами з-поміж московської меншини в Україні та з білим московським рухом ген. Денікіна. Це був просто удар по українській державній ідеї», — писав він[238].
Ще один «фахівець» стверджував: «Це одинокий акт у нашiй iсторiї, може i всесвiтнiй, що суверен самостiйної, незалежної держави добровiльно, без нiякого морального i фiзичного примусу, неприволений анi внутрiшнiми, анi зовнiшнiми обставинами, кинув державний прапор пiд ноги вiдвiчного ворога українського народу»[239].
Угода Краснов—Скоропадський: оцінки pro
Ті дослідники, які намагалися відійти від політичних оцінок, оцінити дії Скоропадського з точки зору корінних інтересів розвитку україномовної спільноти та її державності, справедливо вказували: цей крок гетьмана був «максимумом того, що тодi можна було вiд Антанти домагатись»[240].
Видатний історик, політичний діяч і журналіст галицького походження Іван Кедрин-Рудницький, хоча й характеризував цей акт, як вияв «українського політичного русофільства»[241], разом з тим критикував думку, що грамота від 14 листопада не дозволила б зберегти українську державність: «Може, Гетьманат, що був у добрих стосунках з антибольшевицькими білими генералами, — вказував він, — створив би проти червоної Москви сильніший фронт, як зумів створити Уряд УНР, може гетьманська Українська Держава могла б дольше втриматися проти воєнного походу червоної Москви, як вдержалась Українська Народня Республіка»[242].
Неупереджено поставився до цього факту і о. Нагаєвський: грамота 14 листопада, — констатував він, — «мала на цілі рятувати існування Української Гетьманської Держави та захоронити її перед заливом большевизму»[243].
Чільний діяч ЗУНР, керівник її зовнішньополітичного відомства, згодом керівник делегації «об’єднаної» УНР на Паризькій мирній конференції Василь Панейко висловився ще категоричніше: «Єдиною позитивною концепцією української політики може бути тільки концепція здійснення самостійности української держави в спілці з самостійною державою московською, спілці так побудованій на новітніх засадах національної суверенности, щоб вона могла стати ядром, довкруги якого могли б угрупуватись всі инші, менші народи і держави Східної Європи й північної Азії — на просторі між Карпатами й східними границями етнографічної Польщі аж до Тихого океану»[244].
Автор іншого дослідження цілком справедливо наголосив на полiтичних можливостях, якi вiдкривалися формальним проголошенням евентуально можливої федерацiї: це i блокування виступу Директорiї та зусиль бiльшовицької Москви роздмухати «пожежу свiтової революцiї» на територiї Української Держави, i розкол умовного «великоросійського» табору, частина якого формально і фактично підтримала гетьмана, i початок переговорного процесу з Антантою, i утримання столицi, i збереження гетьманом статусу єдиного представника України в очах мiжнародної спiльноти[245].