Грушевський, Скоропадський, Петлюра
- Автор: Яневский Даниил Борисович
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9223-6
- Жанр: История
Электронная книга - «Грушевський, Скоропадський, Петлюра». Краткое содержание книги:
Рейнбот Віктор Євгенович. Народився 1 червня 1869 р. на Полтавщині у дворянській родині. Закінчив Імператорське училище правознавства (1890). У 1891—1909 рр. обіймав різні посади в органах прокуратури. В 1909—1914 рр. — голова окружного суду м. Лібава, з 1914 р. — голова Петербурзького окружного суду. Дійсний таємний радник. За часів УД — завідувач Головного управління місць ув’язнення, з 14 листопада — Генеральний прокурор. Заарештований Директорією УНР. З 1919 р. (?) — на еміграції. Помер 16 червня 1956 р. в Ніцці[227].
Рогоза (правильно — Рагоза) Олександр Францевич. Народився 8 червня 1858 р. у Вітебській губернії в православній дворянській родині. Закінчив Полоцьку військову гімназію (1874), Михайлівське артилерійське училище (1877), Миколаївську академію Генерального штабу (1883 по 1-му розряду). Учасник Російсько-турецької війни 1877—1878 рр. Генерал від інфантерії (1914). З 27 вересня 1914 р. — командир 25-го армійського корпусу, командувач 4-ї армії (серпень 1915 — лютий 1918). У березні-квітні 1917 р. — тимчасовий командувач Румунського фронту, з листопада 1917 р. — у відставці. З 30 квітня — військовий міністр УД в чині генерального бунчужного (повного генерала). Після антигетьманського повстання виїхав до Одеси. 29 червня 1919 р. розстріляний більшовиками за відмову вступити до Червоної армії.
Нагороди: Св. Анни IV ст. (1877); Св. Станіслава III ст. з мечами та бантом (1878); Св. Анни III ст. з мечами та бантом (1878); Св. Станіслава II ст. з мечами (1878); Св. Анни II ст. (1886); Св. Володимира IV ст. (1891); Св. Володимира III ст. (1896); Св. Станіслава I ст. (1906); Св. Анни I ст. (1911)[228].
Славинський Максим Антонович. Народився 12 серпня 1868 р. в с. Ставище Київської губернії в селянській родині. Випускник юридичного (1891) та історико-філологічного (1895) факультетів Київського університету Св. Володимира. Жив у Катеринославі, редактор газети «Придніпровський край». Сподвижник Драгоманова, член Української радикально-демократичної партії. З 1898 р. — співредактор часописів «Северный курьер», «Свобода и право», «Свободная мысль», секретар журналу «Вестник Европы» (всі — Петербург), з 1906 р. — редактор «Украинского вестника» — друкованого органу Української парламентської громади в Державній думі. В 1914—1916 рр. — видавець та редактор першого довідника з українознавства — «Украинский народ в его прошлом и настоящем». У 1917 р. — співзасновник Української національної ради в Петрограді, член виконкому. Представник УЦР при Тимчасовому уряді. Голова Комісії з вироблення проекту перетворення Росії у федеративну державу. У вересні 1917 р. — представник Тимчасового уряду на «З’їзді народів» у Києві. В 1918 р. повернувся на Україну, член УПСФ, член Ради МЗС УД, представник УД на Дону. В 1919 р. — голова місії УНР у Празі. З 1920 р. — на еміграції, викладав в Українському педагогічному інституті ім. Михайла Драгоманова та Українській господарській академії в Подебрадах. У 1945 р. заарештований радянськими спецслужбами, утримувався в Лук’янівській в’язниці в Києві, де помер 23 листопада 1945 р. 1993 р. реабілітований посмертно[229]. Масон.
Стебницький Петро Януарійович. Народився 1862 р. на Київщині. Випускник фізико-математичного факультету Київського університету Св. Володимира (1866). Працював у Петербурзі у фінансових установах, співробітничав з економічними часописами. Один з організаторів української громади в Петербурзі, Товариства українських поступовців, голова Благодійного товариства видання загальнокорисних і дешевих книг (співредактор видання, зокрема, повного «Кобзаря»). Співпрацював з «Украинским вестником», «Рідною Справою — Думськими Вістями», редакцією видання «Украинский народ в его прошлом и настоящем», співредактор «Киевской старины», «Украинского вестника», «Ради», «Літературно-наукового вісника», «Украинской жизни». З березня 1917 р. — голова Української національної ради в Петрограді, член ЦК УПСФ, комісар у справах України при Тимчасовому уряді. Наприкінці 1917 р. переїхав до Києва. За часів УД: заступник голови української делегації на переговорах з Радянською Росією, сенатор. У 1919 р. — голова Комісії біографічного словника при ВУАН. Помер 1923 р. в Києві[230]. Масон.
Висновок автора
Міністри цього уряду — професіонали українського походження, з високим рівнем освіти та беззаперечним авторитетом. Мали тісні багаторічні зв’язки з великоросійським, особливо післяреволюційним політичним істеблішментом, вихідці з масонського та/або есефівського середовища.
Зовсім просто: це були люди, які в силу свого походження, належності до масонства, а також освіти, політичного минулого та роду професійних занять з симпатією ставилися до політиків країн Антанти та демократичної Росії і сприймалися ними. Таким чином, саме вони могли виступати гідними партнерами на можливих майбутніх переговорах щодо статусу УД в складі федеративної Росії. Саме такий статус — статус федеративної одиниці у складі Росії — був conditio sine qua non (тобто умовою, без якої позитивний результат не міг би за визначенням мати місце) можливого збереження України як державного утворення у складі майбутньої Росії.