Грушевський, Скоропадський, Петлюра
- Автор: Яневский Даниил Борисович
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9223-6
- Жанр: История
Электронная книга - «Грушевський, Скоропадський, Петлюра». Краткое содержание книги:
Угода Скоропадський—Краснов
Намагаючись скористатися новими можливостями, 3 листопада на залізничній станції Скороходове (тепер це Скороходове, Сумської дирекції Південної заліхниці) Скоропадський зустрівся з керівником Дону Петром Красновим. Генерали підписали фактично союзницьку угоду (автентичного її тексту не виявлено досьогодні), яка зафіксувала прагнення сторін «виступити в справі утворення Всеросійської Федерації, якої конечною метою буде утворення Великої Росії» (виділено нами. — Д. Я.).
Мотив такого свого кроку гетьман сформулював у реченні: «Я не приховую, що я хочу лише широко децентралізовану Росію, я бажаю, щоб жила Україна і українська національність, я бажаю, щоби в цьому найтіснішому союзі областей і держав Україна обіймала достойне місце і щоби всі ці області і держави злилися б в одному потужному організмі, названому Велика Росія, як рівні з рівним»[231].
Єдиною силою, яка на той момент могла би погодитися на існування гетьманського режиму бодай в якійсь формі, була Антанта, яка державної незалежностi України не визнавала в приципі. Iншими словами, для Скоропадського така угода була єдиною можливістю зберегти бодай частину суверенітету в умовах, коли головні дійові особи світової політики не мали політичного інтересу зберігати чи, тим більше, захищати суверенітет Української Держави.
З іншого боку, угода із Красновим та видана після неї гетьманська Грамота про федерацію не була i бути не могла причиною нацiонально-соцiалiстичного повстання, «а лише iнструментом, який соцiялiсти використали, мобiлiзуючи протигетьманське повстання»[232]. Останні ясно зрозуміли, що така угода Краснов—Скоропадський якщо не назавжди, то надовго усуває їх з політичного життя. Річ навіть не в тім, що українські націонал-соціалісти з пропагандистських міркувань тлумачили цю угоду як спробу відновити «єдинонеділиму» Росію.
У поточній реальності 1918 р. практична реалізація угоди Скоропадського—Краснова дозволила би:
— політичне існування автономної Української Держави у складі федеративної Росії,
— відновила би нормальні стосунки з країнами-переможцями,
— такий політичний союз радикально обмежив би вплив українських націонал-соціалістів у майбутньому.
Як показав сучасний дослідник, підписання цієї угоди було «єдино можливим кроком в ситуації, що склалася»[233]. Крім того, гетьман підписував документ із провідником регіонального уряду, власне з Отаманом Всевеликого Війська Донського — а Верховний уряд Росії було формально проголошено лише 18 листопада.
На цій обставині слід наголосити окремо: цей уряд мав би в якийсь спосіб реагувати на вже існуючі дипломатичні стосунки поміж УД і Кубанню та УД і Доном. Гетьманський уряд ухвалив-бо «вислати до Кубані дипломатичне представництво з дня 5 листопада 1918 р.» та «заснувати на Донщині дипломатичне представництво з 1 листопада 1918 р.»[234]. Ухвали про заснування представництв при Добровольчій, Донській та Південній арміях для погодження їх дій з українськими Збройними силами в боротьбі проти більшовиків було ухвалено Радою Міністрів лише 28 листопада[235].
Висновок автора
Без щонайменшого сумніву: «переорієнтація на створення українсько-російської федерації» та викликана цим «несподівана зміна складу гетьманського кабінету» були використані націонал-соціалістичними заколотниками, насамперед Винниченком, Осецьким та Шаповалом, як безпосередній привід для проголошення повстання, що, говорячи словами гетьмана, «спричинило одну з найбільших трагедій України»[236].