Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Загалом більшість дослідників перехідної літературної епохи під назвою «вісімдесятники» має на увазі такі яскраві літературні постаті, які робили численні спроби сформувати художні і світоглядні постколоніальні моделі: В’ячеслав Медвідь, Євген Пашковський, Юрко Ґудзь, Василь Герасим’юк, Іван Малкович, Юрко Іздрик, Юрій Андрухович, Юрій Винничук, Олександр Жовна, Олександр Ірванець, Олесь Ульяненко, Василь Портяк, Ігор Римарук, Олег Лишега, Володимир Діброва, Володимир Єшкілєв, Володимир Цибулько, Богдан Жолдак, Констянтин Москалець, Віктор Неборак, Петро Мідянка, Наталка Білоцерківець, Євгенія Кононенко, Галина Пагутяк, Софія Майданська, Оксана Забужко та ін. Р. Харчук нове літературне покоління, яке виявило себе у 80—90-ті роки, символічно називає «поколінням постепохи»: пострадянським, постколоніальним, постчорнобильським, постхристиянським, а загалом апокаліптичним[1211]. Найточніше назвати вісімдесятників перехідним поколінням.

У зв’язку з проголошенням української державності у психології українського суб’єкта відбулося невротичне роздвоєння: світоглядно він сформувався в імперсько-комунівській епосі, але час вимагав нагального пошуку націотворчого незалежного світогляду. У психоісторії української літератури з’явилося унікальне покоління, яка зависає в колоніалізмі, не виробивши потужного світогляду. Це покоління несе в собі минулу симптоматику шістдесятництва і сімдесятництва, загалом — порубіжний симптом, адже воно онтогенетично сформувалося у 60—70-ті, вперше виявилося у 80-ті, перебудовувало себе в 90-х, а на початку XXI ст. почало робити підсумки. Така поетапна трансформація позначилася на його психосемантиці і психопоетиці, що проявила колоніальну симптоматику.

Філогенетична симптоматика пов’язана з механізмом утворення індивідуальних неврозів, адже симптом виникає на основі багатократно спотвореного виробництва лібідозного бажання. Внаслідок постійного пригнічення в психоісторії літературного розвитку національно-державницьке бажання хронічно маскується, штучно обирається двосмисловість, що несе в собі протилежні смисли: явний, покликаний приховати це бажання, і прихований, який постійно трансформується, оскільки формування українського характеру відбувається під впливом страху переслідування. Утворення симптому внаслідок порушених лібідозних процесів стає заміщенням того, що не може проявитися на повну силу. Тому психоаналіз формує установку ці несвідомі передумови зробити свідомими, що дає змогу позбавитися колоніальної симптоматики. Однак імперська політика послідовно витісняла психоаналіз з національного простору в XX ст. Адже симптоматичні дії з допомогою психоаналізу можна прочитати знаками не лише минулої, а й майбутньої долі національного характеру, який почав би рахуватися з психологією несвідомого і нарощувати власну свідомість. Тому С. Павличко епоху сучасного національного відродження правомірно пов’язала з психоаналітичною революцією в Україні[1212]. Оскільки симптоми є продуктами неусвідомлених процесів, у яких головну роль відіграють пригнічені, витіснені потяги і бажання, потрібно вивести їх на світло свідомості, виокремивши серед провідної колоніальної симптоматики спільний знаменник, якою стала театралізація в її чоловічому та жіночому варіантах.