Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

— Ти на власні очі бачила у нього каплицю на її честь? — запитав я.

— Так. До заборони було звичайною справою запросити своїх друзів на службу, а надто коли ти почувався особливо роздратованим королівською політикою.

— А після заборони?

— Усі заявили публічно, що зруйнували свої каплиці. Але багато хто просто переніс їх в інше місце, примостивши десь на прихованих шляхах.

— А традиція запрошувати друзів на меси?

— Гадаю, це залежить від того, наскільки близькі друзі. Але я не дуже знайома з організацією амберського культу. — Вона схвильовано махнула рукою. — Звісно, таке місце, як це, є нелегальним. Добре, що я не знаю, де ми знаходимося.

— Гадаю, ти маєш рацію, — погодився я. — А як співвідносяться між собою ідол та його реальний прототип? Я сказав би, що Мандор, дійсно, трохи схиблений на Фіоні. Він одного разу зустрівся з нею в реалі у мене на очах. Ще один хлопець, якого я знаю, поцупив дещо, що належало його... ідолу?., і зберігає це у себе, у святилищі. А це, — я підвівся, підійшов до вівтаря і взяв клинок Корвіна, — реальна річ. Я бачив Ґрейсвандір зблизька, торкався його, тримав його в руках. Це він. Але як бути з тим, що мій батько пропав, а останнього разу, коли я його бачив, він мав на собі цього меча? Чи відповідає догматам цього культу тримати об’єкт поклоніння в ув’язненні?

— Ніколи про таке не чула. Але вважаю це цілком можливим. Об’єктом поклоніння є дух певної людини, то чому б не ув’язнити її?

— Або вбити?

— Або вбити, — погодилася вона.

— Тоді, хоч як усе це цікаво, — підсумував я, відвертаючись від вівтаря, — це, насправді, не допомагає мені знайти батька.

Прямуючи до Джилви, я пройшов тим, що мало означати, напевно, алегорію Амбера, візерунком, стилізованим під орнамент на кавказькому килимі, викладеним із темних і світлих плиток. Біля правої стіни розмістилася алегорія Хаосу.

— Тобі доведеться поставити запитання людині, причетній до того, що його клинок опинився тут, — сказала вона, підводячись.

— Я вже запитав людину, яку вважав, можливо, причетною. Відповідь мені нічого не дала.

Я взяв її під руку, аби скерувати до шляху, що мусив винести нас на дерево, і вона раптом опинилася дуже близько.

— Якби я могла допомогти наступному Королю, я б зробила все, що в моїх силах, — промовила вона. — Хоча формально я не можу говорити від імені всього нашого дому, я впевнена, що Гендрейки погодяться надати тобі допомогу, аби надавити на того, хто до цього причетний.

— Дякую, — сказав я, і ми обійнялися. Луска у неї була прохолодна. Її ікла пошматували б мені вухо, якби я був наразі в людській подобі, а для мого демонського вуха це було лише ніжне покусування. — Я ще звернуся до тебе, якщо мені знадобиться допомога у цій справі.

— Звернись до мене в будь-якому разі.

Приємно було побути у такому стані, коли ти обіймав і тебе обіймали, тож ми довжили й довжили цю мить, коли раптом я помітив тінь, що наблизилася до нашого шляху.

— Гос-с-сподаре Мерлін...

— Ґлейт!

— С-с-саме так. Побачила, як ти йдеш с-с-сюди. Людина ти чи демон, малий ти чи виріс-с-с, я тебе завжди впізнаю.

— Мерліне, що це? — запитала Джилва.

— Стара приятелька, — відповів я. — Ґлейт, познайомся з Джилвою. І навпаки.

— Чес-с-сть для мене. Я прийшла с-с-сказати, що с-с-сюди хтос-с-сь іде.

— Хто?

— Принцес-с-са Дара.

— Ой, леле! — вирвалося у Джилви.

— Тепер ти можеш здогадатися, де ми, — сказав я їй. — Мовчи про це.

— Мені моя голова дорога, мілорде. Що нам тепер робити?

— Ґлейт, ходи до мене, — сказав я, ставши на коліно і витягнувши руку вперед. Вона влізла на неї і зручно вмостилася. Підвівшись, іншою рукою я взяв руку Джилви та надіслав вольовий імпульс спикарду.

А тоді я завагався.

Я не знав, де ми в біса знаходимося — тобто фізично, в географічному сенсі, шлях може привести вас до сусіднього приміщення, чи за тисячі миль від відправної точки, чи кудись у Тінь. На те, щоб зрозуміти, де ми наразі, і прокласти звідси обхідний шлях додому, минаючи дерево, спикард може витратити немалий час. У нас такого часу немає, відчував я.

Я міг просто наказати зробити нас невидимими. Але боявся, що матуся має достатню чутливість до чар, аби виявити нас і на рівнях поза видимістю.

Я повернувся обличчям до найближчої стіни і за допомогою ліній сили спикарда зайшов за неї своїми органами чуття. Ми були не під водою, не на плавучому острівці посеред океану і не серед сипучих пісків. Схоже, ми знаходилися десь у лісистій місцині.

Отже, я попрямував до стіни й, підійшовши до неї впритул, провів нас крізь неї.

Зробивши кілька кроків тінистою галявиною, я озирнувся й побачив порослий густою травою схил, без жодних ознак того, що під ним щось може бути. Над нами було блакитне небо з помаранчевим сонцем майже в зеніті. Навкруги бриніло комашине дзижчання та розливався пташиний спів.

— С-с-спожива! — просичала Ґлейт, ізслизнула мені з руки та зникла у траві.

— Не надто довго, — гукнув я їй услід пошепки, намагаючись не підвищити голос, і повів Джилву з пагорба.

— Мерліне, — промовила вона, — мене лякає те, про що я дізналася.

— Я нікому не скажу, якщо й ти мовчатимеш, — сказав я Джилві. — Якщо хочеш, можу навіть стерти цей спогад, перш ніж повернути тебе на похорон.