Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

З «жіночим» сюжетом дому пов’язана совісна, миролюбна чоловіча психологія. Але ці мирні чоловіки залишають жінкам дому нових дівчаток-красунь, ніколи не претендують стати господарями, помирають дуже рано, виконавши свою єдину «плідну» місію в жіночому царстві. Таким героєм є Володимир, чоловік Галі. Його «гостювання» на околиці міста, де розташувався знаменитий дім на горі, є лагідним і покірним, що втілює собою слабосилу позицію морального мазохіста. З приходом його на гору знову відтворюється вічний закон жіночого царства. Отже, гармонійне буття Вал. Шевчук пов’язує з матріархальним світом як світом жіночого панування. Оскільки загрозою ідилічному буттю материнського дому на горі є сексуальний світ блудних батьків і блудних синів, то у Шевчуковому міфі ці два світи гостро конфліктують між собою. Розв’язує матріархально-патріархальну опозицію жінка-мати, яка поєднує Бога і диявола: вона привела на світ і блудного сина, Хлопця, і в законі народжену доньку — Оксану. Мати як своєрідне миротворче начало постає між демонічним Хлопцем, що повернувся в дім після довгих мандрівок по світу, й Оксаною, яка вважає себе єдиною законною господинею в домі, несвідомо бажаючи смерті своєму незаконнонародженому брату. Оксана — новий образ бабці-«феміністки»: світ чоловіків їй ворожий. Але Галя, як мати сина і доньки, прагне помирити два світи. Материнсько-синівська ідилія завершує міф Шевчука символічним розміщенням материнського дому на горі і синівського дому під горою. Ця матріархальна позиція Вал. Шевчука з неусвідомленим комплексом матері визначає світоглядну орієнтацію на язичництво. У своїй постмодерній позиції Шевчук (романтизована мужність) нагадує головну героїню новели «Голос трави» — відьму, що своє відунське знання отримує від двоїстої сили. Хто їй посилає це знання — Бог чи диявол — вона не знає. «А хіба я знаю, хто мною вершить? — говорить відьма. — Коли треба мені чого, прошу в обох: і в Бога, і в диявола. Хтось там мені із них і пособля…»[1195]. Романтизоване високе язичництво Вал. Шевчука мало протистояти проявленому в низьких гедоністичних формах язичництву химерного низу, хоча обидві форми мають спільний корінь: неподоланий комплекс матері. Українську язичницьку релігійність Вал. Шевчук розглядає як винятково сильну і здорову опозицію до аскетичного християнства, і навіть як опозицію «живого до мертвого, любові до ненависті»[1196]. Така імперська за своїм пафосом міфологізація язичництва є відступом від нерозпізнаного світогляду національного бароко, постмодерною утопією колоніального чоловічого суб’єкта, що особливо увиразнюється в образі фатальної жінки.

Якщо фатальна для імперії жінка в П. Загребельного постає як мужня жінка, здатна жертвувати своїм низьким інстинктом заради високої усвідомленості, то фатальна жінка у В. Шевчука — це завше ерогенна жінка-імперія, яка не є творцем культури, а лише уособленням демонізму, незбагненного, але спокусливого для культурного чоловіка інстинкту. У пізніх творах Шевчука сексуальність фатальної жінки (ненаситної у своїй жадібності бажання) не лише підкреслюється, а пов’язується з різного роду садизмом і перверсіями («Горбунка Зоя», «Жінка-змія», «Чортиця»). Осмислення жіночості на основі першоцінності сексуальності визначає і сутність чоловічого характеру у творчості Шевчука, в якому проявляється інтелектуально замаскований донжуанівський психотип, що видає свою язичницьку інфантильність за мужність. «Головний герой у пізніх повістях В. Шевчука, — відзначає В. Даниленко, — доволі фемінізований. Він не спокушає і не завойовує жінку, як те робить класичний чоловік, а сам чекає, доки вона його спокусить. Вдаючи, що байдужий до прекрасної статі, він провокує жінок і стає їхньою жертвою. При цьому герой Шевчука не може похвалитися ні силою, ні вродою, ні мужністю, ні благородством (традиційним набором чоловічих чеснот), він не випромінює навколо себе сексуальних флюїдів, а пишається єдиним своїм достоїнством, розумом, що дає йому підстави іронізувати з інтелектуальних потенцій інших чоловіків, а особливо жіноцтва»[1197]. Донжуанівське наївне шістдесятництво є особливо видимим в інтелектуально замаскованому дискурсі В. Шевчука на постмодерністському сучасному порубіжжі.