Грушевський, Скоропадський, Петлюра

Частина Х

Кінець Першої світової війни:

нові виклики режиму Скоропадського

Фактичне завершення війни поставило керівництво Української Держави перед новими викликами. Логіка процесу тут така.

Оскільки Перша світова завершилася на користь країн Антанти, а переможці на свій розсуд розділять європейський континент, то Українська Держава може зберегтися як суб’єкт політики тільки у випадку позитивного ставлення до неї країн Антанти.

Це, в свою чергу, було неможливо, оскільки Лондон і Париж підтримували легітимний принцип відновлення та територіальної цілісності Російської держави.

Отже, єдино можливий варіант збереження УД — якщо не утворення федерації або конфедерації з регіональними небільшовицькими державними утвореннями та силами, яких визнавали переможці у війні, то, принаймні формальне проголошення такого об’єднання.

Сам Скоропадський розумів це абсолютно ясно: «Україна була державою з усіма установами, які правильно функціонували, — констатував він, — з певними планами дій, з фінансовим бюджетом, з визначеною програмою створення армії, яка до весни 1919 року повинна була бути організована, з промисловістю, яка відновлювалася, з визначеними міжнародними відносинами».

З іншого боку, — підкреслював Скоропадський, — «ми відчували, на якому сипучому піску зводилася наша будiвля, позаяк чудово розуміли, що про будь-який серйозний успіх можна буде говорити тоді, коли те, чого вдалося досягти, буде визнано державами Згоди, тобто в залежності від закінчення світової війни і відносин, які будуть встановлені між нами і представниками Антанти. Але тоді здавалося, що все, нами творене, робилося для досягнення порядку, а порядок цей і нашу майбутню боротьбу з більшовиками може тільки вітати Франція та її союзники».

Але і тут ситуація була вкрай суперечливою. Провідники Добровольчої армії, на яких намагалися опертися західні союзники, вважали Скоропадського противником «єдиної неподільної Росії», ставили йому в провину «підтримку українського націо­нального шовінізму» і намагання «розірвати культурний і державний зв’язок з Росією».

Гетьман, зі свого боку, послідовно обстоював таку позицію: «Орієнтація (на Добровольчу армію. — Д. Я.) мені зовсім не підходила, бо там проповідувалося повне заперечення України». Об’єктивно, — вказував у зв’язку з цим о. Теофіл Горникевич, — «Гетьман був поставлений перед альтернативою вибору між двома лихами: загрозою хаосу з причини відходу австро-німецьких військ з України в половині листопада того року і співпрацею з Добровольчою армією Денікіна, який тепер користувався допомогою Антанти. Гетьман обрав другий шлях, — писав о. Горникевич, — вважаючи при цьому, що... ідея української самостійності на цьому потерпить... але в цих обставинах це менше лихо»[216].