Ходіння по муках
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ходіння по муках». Краткое содержание книги:
Він швидко долонею витер лоба.
— … І недалеко від Москви, і в губерніях, що лежать поряд — в Курській, Орловській, Тамбовській, — ми маємо, за обрахунками обережних спеціалістів, ще тепер до десяти мільйонів пудів надлишків хліба… Давайте, товариші, братися до цієї справи спільними зусиллями. Тільки спільні зусилля, тільки об’єднання всіх, хто найбільше страждає в голодних містах і повітах, нам допоможуть, і це — той шлях, на який вас кличе Радянська влада: об’єднання робітників, об’єднання бідноти, їх передових загонів для агітації на місцях, для війни за хліб проти куркулів…
Він частіше проводив долонею по лобі, голос його стихав, — він сказав уже все, що хотів. Він узяв зі стола аркушик, глянув, зібрав решту паперів:
— Отже, товариші, якщо ми все це засвоїмо, все це зробимо, тоді переможемо напевне.
І раптом усмішка, добродушна і ясна, освітила його обличчя. І всі зрозуміли: свій, свій! Закричали, заплескали, затупотіли. Він побіг з трибуни, втягаючи голову в плечі. Хлопець коло Даші ревів волячою горлянкою:
— Хай живе Ілліч!
Даша могла тільки сказати: бачила й чула «інше»… Повернувшися з мітингу, вона сиділа на ліжку, розширеними очима дивилась на закрутень шпалер. На подушці лежала записка від Жирова: «Мамонт жде об одинадцятій, у «Метрополі». На підлозі коло дверей валялася друга записка: «Будьте сьогодні о шостій коло Гоголя…»
По-перше, це інше було суворо моральне, значить — вище… Говорилося про хліб. Раніш вона знала, що хліб можна купити або виміняти, — ціна йому відома: пуд борошна — пара штанів без латок. Але виявилось, що цей хліб революція гнівно відштовхує від себе. Хліб цей нечистий. Краще вмерти, але цього хліба не їсти. Три тисячі голодних людей зреклися сьогодні нечистого хліба.
Зреклися в ім’я… (Але тут у Дашиній бідній голові знову все сплуталось). В ім’я принижених і пригноблених… Адже так він сказав? Віддати всі сили, все поставити на карту, життя — за трудящих і експлуатованих… Ось чому у них ця трагічна суворість…
Куличок розказував, що з усіх країв світу готові простягнутися руки допомоги, руки з хлібом… Тільки — знищити радянський лад… Знищити — і буде хліб… В ім’я чого? В ім’я порятунку Росії. Порятунку від кого ж? Від самих себе… Але вони не хочуть «так» рятуватися, — вона сама бачила…
Бідна, бідна Дашина голова. Пізно ти, Дашенько, взялася до політики… «Стривай, — сказала вона, — стривай». Заклала руки за спину і пройшлась по кімнаті, дивлячись під ноги.
«Що може бути вище, ніж віддати життя за принижених і пригноблених?.. А Куличок каже, що від більшовиків гине Росія, і всі це кажуть…» — Даша заплющила очі, силкуючись уявити Росію як щось таке, що вона повинна любити більше за саму себе. Згадалась картина Сєрова: двоє коней на косогорі, смуга хмари на заході і розтріпана солом’яна покрівля… «Ні, це у Сєрова…» І в заплющені очі їй весело й дико вишкірився отой самий зубатий хлопець. Даша знову пройшлася… «Яка ж така Росія? Чому її рвуть у різні боки? Ну, я — дурна, ну, я нічого не розумію… Ах, боже мій!» — Даша стала пухкою пальців стукати себе в груди. Але й це не допомогло… «До Леніна побігти спитати? Ах, чорт, та я ж в іншому таборі…»
Всі ці жахливі суперечності і збентеження душі привели до того, що о шостій годині Даша насунула на очі шапочку і пішла до пам’ятника Гоголю. Чоловік із шпилькою зараз же одійшов від дерева:
— Спізнилися на три хвилини… Ну? Були? Чули Леніна? Розкажіть саму суть… Як він приїхав, хто його супроводив, чи була охорона на трибуні?
Даша помовчала, збираючись з думками:
— Скажіть, в ім’я чого його хочуть убити?
— Ага! Чого ви так думаєте? Ніхто не збирається…
Так, так, так… Значить — на вас вплинуло? Ну, ще б пак… От через те він такий і небезпечний.
— Але він говорить справедливі речі.
Витягнувши шию, з усмішечкою — тоненькою і вологою, під самі Дашині очі, — він спитав улесливо:
— Так що ж, може б, вам відмовитись, га?
Даша відсунулась. А в нього шия витяглась, як гумова, в самі Дашині зіниці блиснули зайчики його пенсне. Вона прошепотіла:
— Я нічого не знаю… Я нічого більше не розумію… Я повинна бути переконана, я повинна бути переконана…