Українець і Москвин: дві протилежності
- Автор: Штепа Павло
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Відродження
- ISBN: 978-966-538-277-0
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Українець і Москвин: дві протилежності». Краткое содержание книги:
Видання вирізняється величезним масивом залученої інформації, однозначністю інтерпретацій історичних та ін. фактів, безкомпромісністю авторської позиції. Тому — залежно від ставлення до української ідеї — воно викличе гарячий схвальний відгук в одних читачів і обурення в інших.
Видання книги «Українець і москвин» є відповіддю на нескінченний потік антиукраїнських публікацій у Росії й Україні та на такі ж висловлювання багатьох російських політиків і московських п’ятиколонників на українській землі.
Наші міста (і села) споконвіку, навіть ще перед добою Київської імперії, мали повну місцеву самоуправу. Ще за короля Ярослава Мудрого (1019–1054) Україна мала вже свій власний писаний кодекс законів «Руську Правду». Це було зібране й упорядковане праукраїнське й українське звичаєве неписане право, що його створив наш народ протягом довгих тисячоліть. За тих часів освітою в Україні керували прислані з Царгороду греки: митрополити, єпископи. Вони привезли з собою грецькі церковні та світські закони і намагалися накинути їх нам. Але впорядники «Руської Правди» не взяли з грецького права нічого, що протирічило нашому звичаєвому праві. Напр., не взяли грецьких жорстоких кар на тіло, не взяли нехристиянське поводження з невільниками і багато ще дечого нелюдського. Наша «Руська Правда», направду, була найдемократичнішою і найгуманнішою збіркою законів у цілому тоді культурному світі.А вона була твором української нації. Тоді в цілій західній Европі закони були жорстокі і зовсім не демократичні, а на землях, що пізніше стали Московщиною, взагалі не було жодних законів, бо тоді там не було не те що якогось державного життя, але навіть самого московського народу ще не існувало. Так жили лише окремі дикі прамосковські племена, якими правили прислані Києвом наші воєводи.
У XVI ст. за доби Литовсько–Руської держави наші правники доповнили «Руську Правду», і це доповнене видання назвали «Литовським Статутом». Пригадаймо, що в Литовсько–Руській державі державною мовою в адміністрації, суді, школах була тодішня українська мова. Вже тоді (в XV ст.) наша Литовсько–Руська держава була конституційною монархією, з своїм парламентом (соймом) що зібрався перший раз у 1401 році. Найстарший парламент в Европі зібрався вперше десь у XIII ст. Отже, наш є найстарший по англійському в Европі формально, але фактично наш є старший за англійський, бо ж наше віче було нічим іншим, як правдивим парламентом у повному правному значенні цієї назви. А наше віче вже існувало задовго до Р. X. (коли прамосквини були ще цілковитими дикунами–людожерами і не мали ще навіть племінної організації).
Разом з «Литовським Статутом» наші правники кодифікували і наше старе звичаєве право про самоуправу міст. Тоді в Західній Европі міста також мали самоуправу за т. зв. «магдебурзьким» правом. Кодифікуючи наше право, наші правники, очевидно, мали під рукою і текст Магдебурзького права, і — аналогічно до своїх попередників часів короля Ярослава — не брали з права те, що суперечило нашому. Отже, і наша збірка законів про самоуправу міст є твором нашим власним. Але німці назвали (пізніше) і цю нашу збірку «магдебурзьким» правом, бо вона була в дечому подібна до їхнього магдебурзького права. А звідси вже один крок до претензії, мовляв, німці дали нам магдебурзьке право.
Литовський Статут і магдебурзьке право були демократичні, с. т. дійсна самоуправа, а це було діяметрально протилежне московському безправ’ю і заперечувало в корені централізм Московської держави. Та уневажливити Литовський Статут і магдебурзьке право в Україні москвини не мали сили ще довший час по нашій переяславській поразці 1654 року. Вони лише помалу, ступнево, в міру скріплення своєї влади в Україні — чимраз більш їх порушувати. Тому формально відібрали від наших міст Магдебурзьке право аж у 1835 році, а уневажливили Литовський Статут аж у 1842 році.
Наші міста довго боролися за свої споконвічні права, звичайно намарно. Та в 1802 році Московський уряд, наляканий подіями в Европі (була доба Наполеона) і затривожений можливістю війни, повернув Києву магдебурзьке право. Врадований Київ поставив пам’ятник з написом: «В пам’ять відновлення магдебурзького права в Києві». Та радувались кияни недовго. Як тільки небезпека минула (по Наполеонівській війні), москвини знищили в 1814 році цей напис, а на його місце написали: «В пам’ять хрещення Руси». Не те що самого права самоуправи, але й пригадки про нього бояться! І слушно! Бо ж самоуправа в Московскій імперії (дворянські й чи пролетарській — однаково) означає розвал тої імперії.
Наше міщанство складалося — як і всюди в Европі — з ремісників, торгівців, промисловців. Як і всюди в Европі, наші ремісники були зорганізовані в цехи, с. т. професійні союзи (цехів ніколи не було в Московщині). Лише член цеху мав право виробляти та продавати свої вироби, а до цеху приймали лише після довгого професійного вишколу та тяжкого фахового іспиту. Цим забезпечувалася висока якість українських виробів і тому добра на них ціна. Напр., у Чехії в XIV ст. найкращі залізні колодки називалися «руськими». У Франції називали «руським», с. т. українським за сучасною термінологією, шовк найліпшого ґатунку, а «руським золотом» називали все, чому не можна скласти ціни (М. Полонська. «Київська держава і Захід»).