Українець і Москвин: дві протилежності
- Автор: Штепа Павло
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Відродження
- ISBN: 978-966-538-277-0
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Українець і Москвин: дві протилежності». Краткое содержание книги:
Видання вирізняється величезним масивом залученої інформації, однозначністю інтерпретацій історичних та ін. фактів, безкомпромісністю авторської позиції. Тому — залежно від ставлення до української ідеї — воно викличе гарячий схвальний відгук в одних читачів і обурення в інших.
Видання книги «Українець і москвин» є відповіддю на нескінченний потік антиукраїнських публікацій у Росії й Україні та на такі ж висловлювання багатьох російських політиків і московських п’ятиколонників на українській землі.
Читають українці в УССР в «Кобзарі», що колись «довго, довго кров степами текла, червоніла. І день і ніч — ґвалт, гармати; земля стогне — гнеться; сумно, страшно, а згадаєш — серце усміхнеться»… і згадують недалекі 1917–25 роки з їх загравами повстанських пожеж і тисячами зрубаних жидівсько–московських голів, і з Шевченковим гаслом «в своїй хаті, своя правда і воля святая». І, нарешті, читають у «Кобзарі» заповіт свого національного вождя — «вставайте… і вражою злою кров’ю волю окропіте». Багато, дуже багато прочитали і далі читають в «Кобзарі» «контрреволюції», «сєпаратізма», «мазєпінства» щасливі громадяни Української Совєтскої Соціялістичної Республіки. Читають і порівнюють з дійсністю в УССР. Порівнюють і роблять свої висновки. Такі самі, як і висновки Дмитра Донцова.
Повстає цікаве питання. Чому ж москвини дозволили існувати в Україні таке величезне і сильне джерело «сєпаратізма», як «Кобзар»? Чому не проголосили Т. Шевченка за «наймита буржуазії, куркульства, фашистом, ворогом народу? Чому не попалили в Україні всіх «Кобзарів»?
Пробували і… попеклись. Попікшись, пробували присвоїти собі, пошахрувати, спотворити, примосковити, зробити побічним продуктом чєрнішевскіх, бєлінскіх («блаґатворнає вліяніє»). І це не вдалося. І не вдасться ніколи, бо наш нарід читає свою національну Євангелію — «Кобзаря» не очима, як наша інтелігенція (особливо соціялістична), але «читає» всією своєю щирою, не отруєною «саврємєннимі аґнямі», християнською душею і українським серцем. Душею і серцем, які «знають» ліпше за всі «розуми» нехибний шлях національного інстинкту. Ось у чому непереможна СИЛА Тараса Шевченка в Україні, в українському народі. Непереможна! ЗАВЕЛИКА сила для ВСІХ об’єднаних сил всіх драгоманових, винниченків, скрипників, хвильових, бронштейнів, лєнінів, сталінів, дзержинських, єжових, кагановичів, постишевих, мусульбасів і «приватних фондів» Америки НАКУПУ. Завеликий! Завеликий, бо… «не скуєш душі ЖИВОЇ». Душі нації. Нації найстаршої в Европі. Нації з кількатисячолітньою традицією БОРОТЬБИ з духом зла, руїни, ненависти, крови. Нації, що колись випереджувала Західну Европу в цивілізації, а тепер випереджує на шляху відродження найвищих ідеалів людства — ідеалу ХРИСТИЯНСЬКОЇ ЛЮДИНИ. Випереджує поки що духовно, ідейно, але ж це НАЙГОЛОВНІШЕ, бо фізичне є лише наслідок духовного. Ніколи навпаки.
Москвинам не лишилося нічого іншого, як не дозволяти поширювати «Кобзар», не дозволяти його перевидавати (також й інших українських класиків). Це вони і роблять. Але цілком не видавати було б небезпечно, як їх вчила Єкатєріна II, а тому видають виключно «вибрані твори» (часом не зазначуючи, що вибрані) і найменшими накладами. За останні 40 років дозволили видати лише один раз смішно малим накладом ніби «повний» (не помістили дечого) «Кобзар» та твори Лесі Українки (також не помістивши чимало). Але ці видання видали для закордону (на люксусовому папері) на доказ «вільної» України, а в самій Україні цих видань не знайдете.
Переглядаючи каталог «українських» видавництв УССР (отже, України — не Московщини), знаходимо в ньому сотки наукових та технічних книжок — чимало з них дуже великих — і ВСІ вони московською мовою. Українською ж мовою лише тоненькі книжечки для простонароддя, а як грубі томи, то це переклад московських (ніколи європейських) класиків чи писання В. Леніна. Але твори своїх письменників москвини перевидали за останні 40 років декілька разів величезними накладами. І що дуже характеристично — перевидали ВСІХ, с. т. перевидали і монархічних, і протисоціялістичних повністю. Не пропускаючи ані одного рядка. Правду кажуть московські еміґранти–націоналісти, що «национальная Расія» по упадку большевицької влади не має ЩО міняти в СССР, хіба деякі (лише деякі) назви. Кажуть, що навіть «комуністичну» партію треба лишити недоторканою, лише перезвати її на «націоналістичну партію», бо ж такою вона тепер фактично є. Те саме говорять і чужинці (спостережливі).
Москвини доручили були своїм малоросійським рабам написати історію України та історію української літератури. Але навіть ті перелякані і послушні ступайки не могли двома наворотами задовольнити москвинів; навіть їхні підлизливі писання не дозволили далі видавати. Та й пощо? В програмі вступних іспитів до університетів в Україні не вимагається іспиту з української мови, з української історії, з історії української літератури, але вимагається (в Україні) іспит з московської мови, з московської історії, з історії московської літератури. Та до цього москвини — за порадою Єкатєріни — прийшли поволі, ступнево, а в перші роки по 1917 було трохи інакше. Для ілюстрації цієї ступневости подаємо суху хронологію без коментарів.