Ходіння по муках

«Що ж це таке, що ж це таке?» — безтямно повторювала вона…

Вранці вона одяглася, як звеліли, в темне ситцеве платтячко, закуталась хустинкою по-пролетарськи (вона повинна була удавати з себе колишню покоївку з багатого дому, згвалтовану паном; платтячко їй привіз чоловік із шпилькою) і трамваєм поїхала на завод.

У неї не було перепустки. Дідок-сторож на воротях підморгнув їй: «Що, дівко, на мітинг? Іди в головний корпус». По гнилих дошках вона пішла повз звалища іржавого заліза і шлаку, повз повибивані величезні вікна. Всюди було порожньо, в безхмарному небі тихо диміли труби. їй вказали на заяложені дверцята в стіні. Даша увійшла в довгий цегляний зал. Похмуре світло проникало сюди крізь закопчений скляний дах. Все було голе й відкрите. З мостів звисали ланцюги підйомних кранів. Нижче тяглися вали трансмісій, нерухомо на їх шківах висіли приводні паси. Незвичне око дивували чорні станини, то присадкуваті, то витягнуті, то розкарячені обриси стругальних, токарних, фрезерних, довбальних верстатів, чавунні диски фрикціонів. За широкою аркою, в напівтемряві вимальовувалось підбочене громаддя тисячопудового молота.

Тут були машини й механізми, які там, за похмурими стінами заводу, наповнювали життя світлом, теплом, рухом, розумністю, розкішшю. Тут пахло залізними стружками, машинним мастилом, землею і махоркою. Безліч людей стояло перед дощаною трибуною, багато хто сидів на станинах верстатів, на високих підвіконниках.

Даша пробралась ближче до трибуни. Рослий хлопець, оглянувшись, відкрив широкою посмішкою зуби — білі на замурзаному обличчі, — кивнув на верстат, подав руку. Даша стала на верстаті під вікном. Кругом кілька тисяч голів, — обличчя нахмурені, лоби наморщені, роти стиснені. Щодня на вулицях, у трамваях вона бачила ці обличчя — звичайні російські, стомлені, з поглядом, що не пускає в себе. Одного разу, — це було ще до війни, — під час неділішньої прогулянки по островах два помічники присяжних повірених, що супроводили Дашу, завели розмову про ці обличчя. «Візьміть паризьку юрбу, Даріє Дмитрівно, — вона весела, добродушна, шумує радістю… А у нас — кожен дивиться вовком. Он ідуть двоє робітників. Хочете, підійду, скажу щось жартома… Образяться, не зрозуміють… Безглуздий, тяжкий російський народ…» Тепер оці, що не люблять жартів, стояли схвильовані, похмурі, зосереджено-рішучі. Це — ті самі обличчя, але потемнілі від голоду, ті самі очі, але погляд — засвічений, нетерплячий.