Ходіння по муках

— Нічия? — спитав він.

— Нічия.

Тоді Мамонт трагічно співучим голосом заговорив над Дашиним вухом:

— Живи, дитя моє, живи всіма силами душі… Твоє щастя, що ти зустріла мене… Не бійся, я не спотворю любов’ю твою юність… Вільні не люблять і не вимагають любові… Отелло — це середньовічне вогнище, інквізиція, диявольська гримаса… Ромео і Юлія… О, я знаю, — ти потай зітхаєш за ними… Це старий мотлох… Ми ламаємо з верху до низу все… Ми спалимо всі книги, зруйнуємо музеї… Треба, щоб людина забула тисячоліття… Свобода в одному: священна анархія… Великий фейєрверк пристрастей… Ні! Любові, спокою не жди, красуне. Я визволю тебе… Я розірву на тобі ланцюги незайманості… Я дам тобі все, що ти придумаєш між двома обіймами… Проси… Зараз проси… Може, завтра буде пізно.

Крізь цю маячню слів Даша всією шкірою відчувала поруч з собою важку закипаючу пристрасть. Її охопив жах, як уві сні, коли немає сили ворухнутися, а з темряви сну насуваються розжарені очі чудовиська. Звалить, зімне, розтопче… Ще страшніше було те, що в ній самій, назустріч, піднімались незнайомі, пекучі бажання, які душили її… Відчувала всю себе жінкою… Мабуть, вона була така схвильована й гарна в цю хвилину, що прем’єр потягнувся до неї, цокаючись, і промовив із задрістю:

— Мамонт, ти мучиш дитину…

Наче від пострілу впритул, Дальський схопився, вдарив по столу, — підстрибнули, поперекидались бокали.

— Застрелю! Доторкнись тільки до цієї жінки!

Він рвонувся до телефонного столика, де лежав револьвер. Перекидаючи стільці, посхоплювались усі, що сиділи за столом. Яша кинувся під рояль. Тоді, сама не розуміючи як, Даша зависла у Мамонта на руці, що стискала револьвер. Вона благала очима. Він схопив нижче лопаток її тендітну спину, трохи підняв і припав до рота, торкаючись зубами зубів. Даша застогнала. В цей час задзвонив телефон. Мамонт посадив Дашу в крісло (вона закрила очі рукою), зірвав телефонну трубку:

— Так… Що потрібно? Я зайнятий… Ага… Де? На Мясницькій. Брильянти? Коштовні? Через десять хвилин я буду…

Він сунув револьвер у задню кишеню, підійшов до Даші, взяв у руки її обличчя, кілька разів жадібно поцілував і вийшов, зробивши прощальний рух рукою, як римлянин.

Решту ночі Даша провела в «Люксі». Заснула як мертва, не знявши плаття з срібної парчі. (Жиров з остраху перед Мамонтом спав у ванній). Потім до півдня сиділа коло вікна, зажурившись. З Жировим не розмовляла, на запитання не відповідала. Десь о четвертій годині пішла і до п’яти ждала на Пречистенському бульварі, на площадці, де під носатим Гоголем тихо гралися худенькі діти — робили з піску і пороху пиріжки й калачики.

На Даші знову було стареньке плаття й саморобна шапочка. Сонце гріло в спину, сонце стояло над бідним життям. У дітей були маленькі, від голоду старенькі личка. Кругом — тиша й порожнява. Ні стукоту коліс, ні гучних голосів. Усі колеса покотились на війну, а прохожі обережно мовчали. Гоголь у гранітному кріслі горбився під вагою шинелі, загидженої горобцями. Не помічаючи Даші, пройшли двоє з бородами: один дивився в землю, другий на дерева. Долетів уривок розмови: