Крига. Частини І–ІІ
- Автор: Дукай Яцек
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Астролябія»
- ISBN: 978-617-664-150-6
- Переводчик: Андрей Павлышин
- Жанр: Пост-апокалипсис
Электронная книга - «Крига. Частини І–ІІ». Краткое содержание книги:
Я повторив йому.
Він похитав головою.
— Розмовляє… Зимовики — ті, хто пережили наближення лютого, — це зазвичай просто бідняки, яким пощастило в нещасті після того, як вони заснули на вулиці п’яні. Міністерство Зими їх використовує й платить їм, щоб вони наводили в місті лад після лютих, якщо вже той дотик зробив їх стійкими до холоду.
— Може ж бути й по-іншому, може бути навпаки.
— Перепрошую? — він холодно нахилився до мене, знову занурюючи напружене обличчя у хмару жовтого світіння над тьмяною стільницею.
— Кажу, — я затнувся, — кажу, що це хибний діагноз. Ми лише знаємо, що ті, хто виживають, надзвичайно стійкі до морозу, — але ж, власне, вони би не вижили, якби не були стійкими, чи не так?
— Я не впевнений, до чого…
— Чи каторга також робить сибіряків надзвичайно стійкими й витривалими? Чи просто слабші не повертаються, отож ми взагалі не беремо їх до уваги? Можливо, немає жодної чудової переміни — лише добір.
Він випростався, знову зникаючи в тіні.
— Так, я розумію, ви маєте рацію.
— Причина й наслідок — це ілюзії слабкого розуму, — пробурмотів я.
Він поволі дихав у сутінках.
— Пане Бенеку, — продовжив він лагідно за мить, — навіть якщо ваш батько зимовик… Правду кажучи, я не знаю, що гірше. Послухайте. Навіщо я вам це розповідаю. Навесні двадцять першого до мене дійшла звістка, що певна особа шукає добровольців, щоб кинути бомби в гніздо лютих. Її ув’язнила охранка: той есер, який мав йому виготовити бомби, виявився аґентом охранки. Але вже начебто зголосилися добровольці, які стверджували, що здатні наблизитися до гнізда, ба навіть вкласти бомбу всередину, й що вони зроблять це за відповідну плату, мартинівці-ренеґати. Тоді-то я почув про секту святого Мартина. Її члени свідомо йдуть в обійми лютого. Вони вмирають, звичайно, замерзлі на смерть. Існують ступені, рівні втаємничення, а радше — рівні безумства. На скільки наблизиться такий віруючий? Два метри. Метр. На секунду; може, витримає довше. Можна затримати подих, це допомагає, якщо повітря від лютого не входить у легені. Підійдеш занадто близько й глибоко вдихнеш — падаєш трупом, серце зупиняється. Вони того вчаться. Купаються в ополонках. Сплять у снігу. Уповільнюють кров у жилах, уповільнюють серцевий ритм. Рухаються поволі, не говорять, не їдять, тільки п’ють рідини, реґулярно роблять кровопускання, реґулярно ковтають кригу. Начебто, до них належить і Распутін — для умертвіння плоті плаває у Неві під крижинами. Начебто мартинівці найвищого втаємничення справді торкаються — не порожніх теплих бурульників, а самих лютих. Ніхто таких майстрів Зими не зустрічав. Можливо, вони живуть там, у Сибіру.
… Кажеш, що Філіп Ґерославський розмовляє з лютими. Так тобі сказали, — він загорнув мертвий великий палець у м’яку матерію, сховав його до шкатулки. — Якщо не мусиш, якщо маєш вибір… може, було би розсудливіше, якби ти уникнув цієї зустрічі.
Він підвівся.
— А гроші забери.
— Дякую.
Щодо різних кредиторів спрацьовують різні тактики. Є й такі, стосовно яких найефективнішою буває щирість.
Про сліпучу пітьму й інші неясності
Лютий далі висів над Маршалковською. Я заскочив до «молочного» на розі, проте Зиґи не застав. Хутко проковтнув картоплю з кропом, запиваючи кефіром. Повітря, яке заповнювало їдальню, гаряче, вологе — масляниста імла, — втискалося до легенів, просочувало одяг запахами дешевої кухні. Чухаючись під кожухом, я подумав було, що, можливо, досяг того ступеня самозречення, коли, чуючи чужий, не відчуваю власного смороду. Ці погляди й посмішки чиновників Зими… Чи й Тадеуш Кожинський не відсувався делікатно від мене, не відхилявся від столу? Я можу не зауважувати того, чого зауважити не хочу; я можу посміхатися крізь сморід.
Я пішов до лазні під Мессалькою. Нещодавно споруду високої кам’яниці, що виходить на храм Святого Хреста, відремонтували, у вітрини фасадних бюр вставили мороскляні вітражі в мороженому крижлізі, точнісінько такі, як у лазні. Силуети перехожих відбивалися у кольоровому склі, перетікаючи хвилями, немов екзотичні образи підводного життя, дивна флора й фауна під надміру забарвленою гладінню води, — пальта, шуби, кожухи, палантини, муфти, пелерини, капелюхи, казанки, шапки, обличчя виголені, обличчя з чорним заростом, загорнуті в шарфи, в окулярах… Я зупинився. Ось там: казанок, блакитні очі під чорними крисами, гладкі щоки — я озирнувся — він зник між людьми. Здалося, чи й справді то був Кіріл з Медової? А навіть якщо й він, — навіщо одразу припускати, що Кіріл стежив за мною? Для чого це йому? Й чому він, а не якась анонімна нишпорка з охранки? Мені не хотілося у це вірити.