Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття

З трьох романів Андруховича «Перверзія» — найпоказовіший з погляду коригування умовностей, пов’язаних з ролями автора й наратора в романі. Структура самого роману ілюструє це. Роман починається з «Передмови видавця», в якому молодий український письменник «Ю. А.» розповідає про те, як дістав низку документів, які на різні лади (бо ж передають їх різні люди) інформують про те, що робив Станіслав Перфецький на семінарі у Венеції. Інша частина роману — збірка цих документів, які читач повинен витлумачити, щоб визначити, чому і в який спосіб Перфецький врешті-решт зник з Венеції і чи правдиві чутки про його самогубство. Документи — це пародії та екскурси в різні усталені типи постмодерністського письма, кожна з яких по-своєму відповідає істині. Роман завершується «Післямовою видавця», в якій «Ю. А.» висловлює свою думку про те, що Пефецький живий і здоровий, і що він послав «Ю. А.» ці документи як частину останньої постмодерністської літературної вистави. Таким чином, читач змушений запитувати про авторство (1) автора різних документів, (2) «Ю. А.», а також (3) Станіслава Перфецького і розважати над тим, хто ж є автором змісту роману. Юрій Андрухович навіть дистанціюється від «Видавця», ховаючи його під криптонімом «Ю. А.» У цьому романі більше, ніж у двох попередніх, Андрухович грає зі свободою, що її нібито дає постмодерністський текст, і, отже, демонструє, як відповідальність може бути передана від автора до мови, на манір Бартового вбивства автора.

Використання Андруховичем постмодерністських способів набуває сенсу за межами стилістичної гри, коли дивитися на нього через призму постколоніальної України. Його гра із владою і відповідальністю автора — це спосіб розглянути конкретні вимоги, що їх висуває українському письменнику культурна історія народу. Акт написання українською мовою часто був сам по собі політичною заявою, тому українська література часто асоціювалася з патріотичним закликом до зброї. Таким чином, коли Україна раптом здобула незалежність, а нове покоління письменників дістало можливість писати і видаватися без політичної цензури, від них очікувалося, що вони виконають свій обов’язок голосу нації і висловлять ідеї та переконання, з якими досі крилися. Небажання деяких із цих молодих авторів брати на себе цю відповідальність стало і предметом суперечок у дискусіях, де обговорювалося сьогодення української літератури, і водночас темою, що її письменники, приміром, Андрухович, досліджували у своїх творах.