Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття
- Автор: Андрейчик Марко
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: ЛА Піраміда
- ISBN: 978-966-441-465-4
- Переводчик: Ігор Андрущенко
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття». Краткое содержание книги:
У книжці «Інтелектуал як герой в українській прозі 90-х років XX ст.» розглянуто прозу провідних авторів того часу як захопливий наратив, наповнений колоритними персонажами. Д-р Марко Андрейчик зосереджується на ролі інтелектуала у створенні пострадянської української ідентичності, відстежує злети й падіння цих героїв у процесі їх намагання переінакшити творчу сферу.
Пишучи історію свого покоління, Діброва вдало уникає надмірної сентиментальності, створюючи буфер критичної відстані завдяки присутності свого наратора. Ця гра між кількома «альтер еґо» дозволяє Діброві братися за вельми особисту тему з минулого з постмодерністською чутливістю пострадянської України. І Діброва, здається, передбачає автобіографічне прочитання його вигаданого роману «Бурдик», цілеспрямовано постачаючи читачеві почасти замасковані натяки, які це підтверджують. Це уміле відкриття присутності автора в літературному творі є ще одним, хоча і менш радикальним, прикладом експериментів з розповіддю, до яких у своїй прозі вдавалося чимало пострадянських письменників України. І як останній шар іронії (найвагоміша складова в усіх творах Діброви) у кінці «Бурдика» наратор так і не видає історію Бурдика і його покоління. Втім, сам Діброва робить навпаки.
Письменник, твори якого загалом позбавлені іронії, проте мають на собі ознаку експериментів з розповіддю, що їх масово практикували його колеги-вісімдесятники, — це Юрій Ґудзь. Його роман «He-Ми» — дослідження ідентичності та внесків інакшості, визначення часу на її (ідентичності) розвиток. Роман складається з різних, здавалося б, не пов’язаних між собою частин і вирізняється вкрай мінливою розповіддю і фраґментарною структурою. Починається він з витягу з «Ходіння за мерзлими водами», незавершеного роману, що його пише Оксентій Вава, старий друг наратора. Відтак, у «He-Ми» виринають численні сюжетні лінії, про які розказується на різні голоси. Персонажі часто звуться по-різному в різних частинах твору. Роман — це дослідження тонкої грані між незнанням і близькістю. Це роман про імена та називання, про минуле та сьогодення особистостей і про пам’ять. Його побудова саме відбиває погляд Ніколи Кінґа, який гадає, що «при-гадування себе» — це не випадок відновлення самобутньої особистості, а безперервний процес «при-гадування», збирання воєдино миті за миттю, попередньої і часткової реконструкції[60]. Об’єднує різні фраґменти роману основна тема відносин між письмовим словом та особистістю. В одному фраґменті стверджується, що письменник Вава провіщає, що його «Ходіння за мерзлими водами» покладе початок новому різновиду прозового твору, що, натхнений шлюзовою музикою, вирізнятиметься голосами, які співіснують і почасти переплітаються, але, врешті-решт зберігають свою індивідуальність. А потім, ні з того ні з сього, виринає наратор:
Ось звідти, мабуть, з’являється перша спроба найменування майбутнього роману — «He-Ми» — сховище для мимовільних мовчальників, ранньозимовий простір неспішного накопичення ісихастичного відчаю, щоденні й щонічні чаювання раю поміж вже з’явлених рядків…[61]
Знайомство читача з творчим процесом Вави межує із зізнаннями самого Ґудзя щодо власних мотивів написання «Не-Ми», які іноді спливають у романі. Експериментуючи з розповіддю, Ґудзь сподівається зглибити суть акту називання та пізнавання. Персонажі забувають свою особистість і мають кілька різних імен. «He-Ми» здійснює постмодерністську деконструкцію себе — він показує, як література називає і перейменовує, створює і руйнує особистості. Автор лише збирає і показує фраґменти, а читачеві доводиться їх складати.
Фундаментальне постмодерністське відкриття Жана-Франсуа Ліотара, що так зване об’єктивне, наукове знання саме залежить від розлогої оповіді про поступ людства, підтримують пострадянські українські письменники своєю грою з ідеєю наративу, суб’єктивності/об’єктивності і ролі автора. Найпростіший спосіб, у який вони протистоять цій суб’єктивності — це заперечування авторові гаданої об’єктивності. Ідея істини для постколоніальних письменників є особливо привабливою сферою для атаки. У своїх романах вони відкрито перевіряють, наскільки над читачем панує влада наративу.
Роман Юрія Іздрика «Воццек» — це постмодерністське вправляння у побудові і деконструкції тексту. Автор простежує межі самості, вдаючись до навали посилань і словесних ігор. Це радше роман про перехресні межі — межі між собою та іншими, між тілом і розумом і межі між реальністю і видивами. У процесі роману Іздрик раз по раз вступається посеред розповіді зі своїми коментарями, ламає схему і виливає сумніви щодо будь-якого руху або заяви, зробленої вбік абсолюту. Для того щоб провести своє дослідження ідентичності, Іздрик використовує стрибчастий наратив; у міру розвитку роману наратор ділиться на кілька осіб (я, ти, він, той, Воццек). Отже, суб’єктивність постійно перебуває у процесі переходу. Шальки роману гойдаються, залежно від того, що переважує — мрія чи реальність; для Іздрика лінія не тільки відділяє мрії від реальності, — вона їх і пов’язує. «Воццек» — його спроба ухопити цю лінію; роман — це місце, де мрія і реальність зустрічаються і співіснують.
60
Nikola King, Memory, Narrative, Identity: Remembering the Self (Edinburgh: Edinburgh University Press, 2000), 175.
61
Ґудзь Ю. «He-Ми» / Юрій Ґудзь // Кур’єр Кривбасу. — 1998. — № 102. — С. 41.