Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття
- Автор: Андрейчик Марко
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: ЛА Піраміда
- ISBN: 978-966-441-465-4
- Переводчик: Ігор Андрущенко
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття». Краткое содержание книги:
У книжці «Інтелектуал як герой в українській прозі 90-х років XX ст.» розглянуто прозу провідних авторів того часу як захопливий наратив, наповнений колоритними персонажами. Д-р Марко Андрейчик зосереджується на ролі інтелектуала у створенні пострадянської української ідентичності, відстежує злети й падіння цих героїв у процесі їх намагання переінакшити творчу сферу.
В тій промові було важко щось второпати, хоча найчастіше в ній лунали знайомі й рідні всім слова: п р е з е н т а ц і я, д у х о в н і с т ь, н а ш а в і р а, п р о с т и т у ц і я, з к а ц а п і з о в а н і м у т а н т и, а р і й с ь к і л и ц а р і, г е б р е й с ь к а н е б е з п е к а, в и р о д ж е н н я і в і д р о д ж е н н я…[70]
Учасники цього ритуалу почали їсти ексґумоване тіло, поки наратор, сповнений обурення, не штовхнув одного з них, і всі вони попадали, за принципом доміно, у яму.
Костянтин Москалець завдає більш легкої атаки українському національному міфові, перебільшуючи характерну ознаку багатьох колонізованих народів — переконання, що чимало шанованих у світі осіб походять з марґінальної етнічної групи, проте пов’язуються з етнічною ідентичністю колонізатора, у такий спосіб несправедливо увінчуючи його лаврами. У час, коли Радянський Союз починає розвалюватися, п’яні представники української богеми з «Вечірнього меду», до якої входять, зокрема, Дем, Троцький, Бєлов і Бампер, знічев’я розмовляють про знаменитих українців і те, що колись, нарешті, настане час, коли кожен зауважить внесок українців у світову культуру. Художник Дем поводився дивно і якийсь час відмовлявся говорити. Його нетверезий друг Бампер — без жодної видимої причини повторюючи слово «поспіль», може тому, що він п’яний і тому, що цей вислів раз у раз злітає з уст співрозмовників — намагається його підбадьорити:
— Дем, не журись! — Вимахує руками Бампер. — Ти талановитий митець, тобі не можна багато поспіль смуріти. Твої картини висять у музеї українського мистецтва у Нью-Йорку, шляк би його трафив, поруч із Далі і Пікассо, ти ґеній, Дем, ти не те, що якісь там троцькі, які вже два тижні поспіль обіцяють повалювати мені вікна, ти неймовірний талант, хочеш, я поспіль стану перед тобою на коліна, жеби ти тіко не смурів? Поспіль?
— Я мушу зауважити, що Пікассо і Далі поспіль не були українцями, — втручається Бєлов.
— Як то поспіль: не були? — спантеличено питає Бампер. — То будуть! Усі поспіль будуть українцями, рано чи пізно, в тім числі й ти, москалю франсуватий, хоч ти того й не хочеш поспіль!
— І всі будуть поспіль висіти, — додає Троцький[71].
Москалець змальовує процес перетворення української культури на гетто. Марґіналізована культура закрита від добре розвиненого і функціонального критичного процесу, тому її митці схильні вступати у «товариство взаємного зачарування», в якому кожен є ґенієм. Показуючи цих українських інтелектуалів у цьому сумному світлі, Москалець сигналізує українцям, що їм потрібно позбутися цієї риси разом з порохом пострадянських часів.
Як і багато його колег-вісімдесятників, Москалець любить зваблювати читати постмодерністським розумінням тексту і реальності. Кращим прикладом цього є, коли ми читаємо уривок написаного рукою наратора листа, у якому той поділяє переконання, що коли він, письменник, навчиться писати добре, то зможе вплинути на реальність і його коханка сама прийде до нього. Коли вона і справді з’являється, здавалося б, нізвідки, в кінці другої частини роману, наратор дивується, і читач бачить навіч, як сила тексту впливає на «дійсність».
Юрій Андрухович у своїй прозі часто грає з різними леґендами, які є частиною культурної традиції. Для колонії, яка не має змоги писати свою «офіційну історію», її історія міститься, здебільшого, в цих леґендах. Андрухович, однак, не подає правдиву історію з погляду свого народу. Натомість він вагається між типовими, засвоєними українськими леґендами і своїми власними витворами, які часто є ґротесковими варіантами і/або реконструкціями наявних міфів.
У «Перверзії» Перфецькому, єдиному представникові України, присутньому на венеційському семінарі (хоча Андрухович натякає на те, що більшість персонажів має щось на кшталт українського походження, ці натяки — інше улюблене заняття колонізованого народу) часто доводиться розказувати іншим учасникам заходу, які нічого не знають про Україну та її культуру, про свою батьківщину. Одна з таких нагод трапляється, коли йому випадає виголосити промову на семінарі. У ній він переплітає історію України з різними леґендами, докидаючи міфічних і напівміфічних персонажів. Тим-то Козак Мамай перетворюється на Козака Ямайку, і Ярослав Осмомисл стає Ярославом Осьминогом[72]. Те, що почалось як проповідь на тему чотирьох великих річок України і предків-вікінґів перетворюється на доповідь про двоголових українських собак й історію про те, як зруйновані сільські церкви стали чорними озерами.
70
Ґудзь Ю. «He-Ми» / Юрій Ґудзь // Кур’єр Кривбасу. — 1998. — № 102. — С. 48.
71
Москалець К. Вечірній мед / Костянтин Москалець // Москалець К. Рання осінь. — Львів: Класика, 2000. — С. 21.
72
Андрухович Ю. Перверзія. — С. 224—242. Козак Мамай є персонажем картин, створених здебільшого анонімними авторами у XVIII та XIX століттях і править за квазі-міфічну фігуру в українській культурі. Андрухович грає з його ім’ям і «робить» з нього мешканця Ямайки. Як це трапляється з багатьма персонажами, які є у прозі Андруховича, Козак Ямайка спочатку з’являється у його вірші: «Екзотичні птахи і рослини» (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1997. — С. 63—64). Ярослав Осмомисл був реальною історичною фігурою — він правив Галицько-Волинським князівством — ім’я його перекладається як Ярослав «з восьми думками» або «восьми почуттями». У варіації Андруховича він — «Ярослав восьминогий» або «Ярослав Осьминіг».