Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття

В іншому місці «Перверзії» Перфецький детально розводиться про особливості українських різдвяних звичаїв (які включають в себе ритуали з пережитками язичницьких коренів, що можуть здатися екзотичними і інтриґуючими для не знайомої з ними західної людини), розбалакавшись на цвинтарі за чаркою з італійським священиком. Він починає з опису справжнього українського частування на традиційний Святвечір (дванадцять пісних страв, які їдять тоді, коли у небі з’явиться перша зірка), але потім подає перелік, — безглузду суміш на основі кількох старих українських забобонів і святкових традицій. Таким чином, Андрухович кепкує з необізнаності світу з українською історією та культурою і водночас грає зі статусом України в Європі як екзотичного й таємничого краю.

На додачу до маніпулювання і глузування над невіглаством, перебудова історії, до якої вдається Андрухович, є роздумами про життя у світі, де історія, якої вчать і яку «фільтрують» державні органи, насправді суперечила тому, що люди бачили на власні очі і добре знали. Він реаґує на це у своїй творчості, скидаючи міфічних персонажів та історичних діячів униз зі своїх недоторканних, високих місць і ставлячи їх на рівні самого себе і головних героїв роману. Таким чином, він здатен обійти «недоторканність» цих чоловіків і жінок і позбавити їх сили.

Андруховичева деконструкція міфічних фігур не обмежується, утім, висміюванням колишніх можновладців (чи то пак різних радянських лідерів). Він також запозичує персонажів, які, на його думку, хтось поважатиме і, можливо, прийме у формі керівних міфів. Квазі-міфічні фігури з українського націоналістичного перспективного пантеону (багато які з них — це реальні люди, над усяку міру міфологізовані) викликають той таки скептицизм, що і ті, яких виводять міфи колонізатора. Хороший приклад цього можна побачити в «Московіаді». Якось Отто сниться, що він зустрічається з королем Олельком II[73]. Молодий поет благає Олелька, обіцяючи, що коли той підтримає його фінансово, то йому вдасться написати літературний твір, який, нарешті, дасть Україні визнання у світі. До цього моменту цей епізод відтворює типову романтичну мрію українського патріота, що дошукується зв’язків із величним минулим і висловлює надію на європейське майбутнє. Андрухович додає у сон сліпого кобзаря (один з головних символів української культури) просто, щоб підкреслити трафаретну «українськість» цього епізоду. Проте, Олелько байдуже слухає пристрасне благання Отто і однієї миті, коли поетова настирливість йому набридає, він перериває його, запитуючи: «А знаєш, як по еспанськи буде х(…)?» Ця українська мрія розсипається через апатію і легковажність — риси, якими вирізняються сам Отто і багато героїв Андруховича і з якими вони ж і воюють на сторінках цих романів. Що ще важливіше, Андрухович, як і інші вісімдесятники, показує нам, що важливо розуміти, що і ті міфи, як ті, з якими ви хотіли б себе ототожнити, і ті, які ви відкидаєте, однаково суб’єктивні.