Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття
- Автор: Андрейчик Марко
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: ЛА Піраміда
- ISBN: 978-966-441-465-4
- Переводчик: Ігор Андрущенко
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття». Краткое содержание книги:
У книжці «Інтелектуал як герой в українській прозі 90-х років XX ст.» розглянуто прозу провідних авторів того часу як захопливий наратив, наповнений колоритними персонажами. Д-р Марко Андрейчик зосереджується на ролі інтелектуала у створенні пострадянської української ідентичності, відстежує злети й падіння цих героїв у процесі їх намагання переінакшити творчу сферу.
Роман Оксани Забужко «Польові дослідження з українського сексу» є витонченою проповіддю, до якої вдається українська інтелектуалка, розмірковуючи про свій народ, свою стать і своє місце в світі. Для роману, навмисно нарцистичного і гіпер-суб’єктивного, Забужко використовує розповідь від другої особи, вплітаючи у неї фраґменти розповіді від першої особи, щоб викликати ефект нараторки, яка є відтак головною героїнею, дивиться у люстро і розмовляє сама з собою; кінетичний, просякнутий потоком свідомості стиль неабияк нагадує погляд усередину, який шар за шаром продирається крізь комплекси і травматичний досвід у пошуках ідентичності. Велика частина її прози складається зі складносурядних речень завдовжки з цілі абзаци, що відділяються одне від одного десятками дефісів, комами і дужками; це стиль, який відмовляється від хронологічного наритиву і дозволяє нараторці раз по раз щось вигукувати і запитувати себе і читача та водночас твердо дотримуватись єдиної точки зору цієї нараторки. Для того, щоб передати цей стиль розповіді, потрібен уривок з кількох сторінок, та гадаємо, що така цитата все ж послужить прикладом:
розуміється, потім були обійми-облизування, поцілунки-перепросини, «моє маленьке», «доцічок мій золотий», — по кількох, розжарених в очу начервоно годинах лементу, ридань, грюкань дверми, супроводжуваних шамотнявою безпорадного маминого втручання, — бо мами за тим усім не проглядалося, мама взагалі була фриґідна, ясне діло, заекранована, мов чорне світловідпихальне шкло (потім, у перших місяцях твого шлюбу, вона всунеться раз уранці до кімнати молодят із весело диркочучим будильником: вставайте, сніданок готовий! — акурат у хвилину-коли, і по вибухлім скандалі плакатиме сиріткою в кухні, налякана й безпомічна: хотіла ж як ліпше! — так що, вгамувавшись і відтрусившись схарапудженим тілом, ти ж її, врешті-решт, і потішатимеш)…[56]
У процесі такої розповіді читач відчуває, як його зачіпає вибухом ран і емоцій, стримуваних і приховуваних роками колоніального досвіду; так довго приборкувані, вони наразі вибухнули так швидко і одночасно, що, здається, нараторці/авторці не до снаги загнуздати їх і довести до читача традиційнішим, систематичним робом. Забужко розвернула колоніальну парадигму, помістивши постколоніальний суб’єкт саме в центр, де лунає його голос і тільки його.
Трьом творам, написаним вісімдесятниками («Бурдик» Володимира Діброви, «He-Ми» Юрія Ґудзя і «Некрополь» Тараса Прохаська) властивий підхід до розповіді, який прагне розмити межі між автором, наратором і героєм. Всі три твори розповідають історію написання літературного твору, причому, зосередившись на самому написанні та інших творчих процесах, які вирізняють їхніх персонажів, ці три письменники замислюються над роллю мистецтва у питаннях ідентичності та існування.
Розповідь Прохаська в «Некрополі» починається з розповіді письменника Млинарського про творчий процес; нарратив балансує між власними думками Млинарського про незакінчений роман «Некрополь» і епізодами, описаними у романі. В кінці першого розділу читач дізнається, що все це не що інше як зміст листа, що його читає біограф Млинарського, д-р Винник. Прохасько використовує таку техніку оповіді, щоб продемонструвати свою (і Млинарського) ідею нотування (технічно у вигляді графіку) суті буття; цей графік тлумачить досвід як звивистий ланцюжок зовні, здавалося б, випадкових подій. Починаючи зі слова (дія) і просуваючись через дедалі більшу низку підрівнів (інші дії), малюється діаграма Венна[57].
У «Некрополі» Млинарського кілька самотніх незнайомців купують ділянки на місці, на якому планують влаштувати цвинтар. Один по одному, вони поступово приїздять на свої ділянки, привозячи з собою свої особливості та історії і оповідаючи їх іншим власникам ділянок. З часом вони організовують оркестр і злітають на повітряній кулі. До цього моменту в романі Млинарського Прохасько показав, у письмі, відображення відображення — крок на шляху до створення низки відображень, які повторюються безконечно. Коли Млинарський вставляє себе у власний роман, той перетворюється на звіт про написання ним роману, складовою якого є він сам. Відтак, коли Прохасько, наприкінці своєї короткої історії, знайомить читача з доктором Винником як автором-спостерігачем, він змальовує само-заглиблення Млинарського і, по суті, множить ефекти від однієї величини. Оскільки це явище повторюється (з кожним повторенням кількість відображень зростає у геометричній прогресії), то багатогранний кристал Прохаська розширюється до нескінченності. Завдяки цій постмодерністській оповідній техніці, Прохасько представляє ідентичності, які мають складну природу і постійно змінюються. Ідентичність зображено як структурний компонент розповіді, а митця — як творця (і об’єкта) цього будівництва.
56
Забужко О. Польові дослідження з українського сексу / Оксана Забужко. — К.: Згода, 1996. — С. 131.
57
Діаграма, придумана у 80-х роках позаминулого століття англійським логіком і філософом Джоном Венном, що показує всі можливі логічні відношення для скінченного набору множин (Прим. пер.).