Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття
- Автор: Андрейчик Марко
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: ЛА Піраміда
- ISBN: 978-966-441-465-4
- Переводчик: Ігор Андрущенко
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття». Краткое содержание книги:
У книжці «Інтелектуал як герой в українській прозі 90-х років XX ст.» розглянуто прозу провідних авторів того часу як захопливий наратив, наповнений колоритними персонажами. Д-р Марко Андрейчик зосереджується на ролі інтелектуала у створенні пострадянської української ідентичності, відстежує злети й падіння цих героїв у процесі їх намагання переінакшити творчу сферу.
Центральна лінія сюжету у «Бурдику» Діброви — це наратор, який збирає твори київського підпільного культурного діяча кінця 70-х Бурдика і редаґує повне видання, що охоплювало б літературну спадщину Бурдика і знайомило з ним читача в епоху гласності в Україні; Діброва використовує цей план, щоб передати головну тему роману — визначення того місця, що його покоління інтелектуалів посідало у пострадянській Україні. Пускаючи читача на творчу «кухню» наратора, де той склеює періоди життя Бурдика, автор показує фраґменти цілого покоління української інтеліґенції і те, як письменник (наратор) добирає «фактаж», витворюючи історію життя і діяльності людини.
У романі Діброва часто розмиває кордони між автором, наратором і головним героєм. Як відзначає Максим Стріха, на той факт, що «Бурдик» Діброви — це досить автобіографічний роман, натякають ім’я, що його Діброва вибрав для свого героя: «Бурдик» — це видозмінене прізвисько, що його мав Діброва в альтернативному культурному середовищі Києва 70-х років — «Дібрик»[58]. Крім того, ім’я «Добрик» з’являється в романі як прізвище юнака, особистість якого наратор по суті «поцупив», аби перебратися «зайцем» до Америки.
Роман починається з передмови і закінчується епілогом (він має підзаголовок «Сон»), але більша частина твору складається з трьох основних розділів, у яких наратор, у хронологічному порядку, розповідає історію життя Бурдика. Кожен із цих розділів, в свою чергу, ділиться на короткі підрозділи, що розбивають ці періоди на ще коротші епізоди. У трьох основних частинах роману за головного героя править Бурдик, тоді як наратор є радше стороннім спостерігачем, якщо зважати на традиційний розвиток сюжету роману. Тим не менше, кожен із трьох розділів доповнено коментарем, два з яких довші за сам розділ.
Впродовж усього роману Діброва підкреслює вагу розкриття читачеві невід’ємної присутності суб’єктивності в будь-якій творчості, незалежно від того, наскільки вона може претендувати на об’єктивність. У передмові наратор розважає над тим, як йому подати головного героя свого твору — чи слід йому дати зрозуміти, що Бурдик — це справжній герой, чи анти-герой? У коментарях наратор стає головним героєм роману, який збирає в історію наратора обривки Бурдикового існування і намагається скласти докупи цю публікацію. Простежуючи етапи, що їх Бурдик подолав за своє життя, наратор, в деякому розумінні, повторює це життя. Діброва підкреслює цю ідею, коли відправляє наратора на пагорби над Дніпром — на це ж таки місце, де Бурдик відкрив суть життя — де наратор легковажно губить документи, що їх він збирав, думаючи про Бурдикове життя. І в останні години життя Бурдик чекає, коли ж на заплановане побачення прийде запізнілий наратор. Наратор зізнається, що, після смерті Бурдика, він планував сам дописати Бурдикові твори і видати їх як Бурдикові; він стверджує, що, оскільки деталі Бурдикового життя він запам’ятав краще за самого Бурдика, то хоче написати додаток до історії Бурдика. Тим-то у коментарях, в яких ми знайомимося з уривками з незавершеного, найбільшого літературного твору Бурдика «Опудало», з’являється збірка оповідань про Леніна. В одному з оповідань ми дізнаємося, що песика Леніна звали Зарембою. А ще Заремба — це ім’я людини, яка належала до кола Бурдикових друзів і, таким чином, є одним із персонажів «Бурдика» Діброви; крім того, це ім’я персонажа незавершеної повісті Бурдика «За підкладкою». В епілозі роману Діброва змушує наратора й Бурдика зустрітися востаннє, хай і уві сні. Задумана книга про Бурдика так ніколи і не побачила світ, і підсумкова картина суб’єктивності з’являється в сцені, де наратор уявляє собі, що навіть якби книга була видана, авдиторія її, безумовно, подивилася б на неї крізь пальці або й зовсім відкинула:
Уявляю, що вони казали б! Що Бурдика не було. Що я зліпив цей образ на базі власного життя, безмежно ідеалізованого. Я б, звичайно, навів їм докази історичності Бурдика і показав би писані його рукою чорнетки. Вони б на те сказали… Що я — некрофіліст. Двійник. Сальєрі. Що я заздрив не лише Бурдику, але й Гурському. Й матимуть певні підстави[59].
58
Стріха М. Прощання з андерґраундом / Максим Стріха // Критика. — 1997. — № 1. — С. 37.
59
Діброва В. Бурдик. — С. 443—444.