Прощавай, рудий кіт
- Автор: Унт Маті
- Язык: украинский
- Переводчик: Алевтина Спрогіс
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Прощавай, рудий кіт». Краткое содержание книги:
Маті Унт назвав свій твір «наївним романом». І справді, на перший погляд він ніби наївний. Але саме ця «наївність» чудово передає характерне для молодої людини сприйняття світу — свіже, безпосереднє, щире. «Наївний роман» дуже швидко став однією з улюблених в Естонії книжок для підлітків. У виданні 1967 року, звертаючись до читачів, Маті Унт пише: «Готуючи нове видання «Рудого кота», я зробив деякі виправлення, бо альманах «Тіпа-Тапа» вийшов ще 1963 року, тобто давненько, і «наївність» роману тепер видалася мені занадто вже наївною. Але разом з тим я знаю, що перероблений в аспекті 1967 року, роман досить багато втратив би. Тому я обмежився переважно скороченням, а також замінив деякі надто великі «наївності» на менші. Сподіваюся, я не засмутив цим прихильників наївності і загальна наївність усе-таки, лишилась».
«Прощавай, рудий кіт» — це художня сповідь молодої людини! нашого часу, юнака, котрий чесно заявляє, що в людині він ставить найвище, яким хоче бути сам, сміливо виступає проти міщанства в усіх його проявах.
В цьому найбільша цінність «наївного роману» Маті Унт.
Аарне стояв уже більше хвилини перед дверима білого приватного будинку. Він сам не знав, чого боявся.
Такий страх Аарне завжди відчував перед тим, як зайти в чужий дім.
Це був дім Майї. Вона запросила його на сьогодні в гості.
Хлопець натиснув синю кнопку. Дзвінок, певно, був десь далеко в коридорі, а може, двері були такі грубі, що не чути ніякого звуку. Аарне хотів ще раз натиснути кнопку, аж тут почулися кроки, клацнув ключ, і двері несподівано відчинилися.
На порозі стояла повновида жінка невизначеного віку у світло-коричневій спідниці, ліловому джемпері і якось офіційно всміхалася.
— Прошу?
— Пробачте, Майя вдома?
— Так, дома. Прошу?
Аарне думав, що його запрошують зайти в дім, але жінка на порозі загороджувала дорогу.
— Я не знаю… — почав хлопець.
Жінка помітила його безпорадність.
— Гаразд, — ласкаво мовила вона, причиняючи двері, і гукнула: — Майю!
На сходах почулись легкі кроки.
— Майю, до тебе гість.
Поряд з мамою стала Майя. Дівчина трохи збентежилась, але одразу ж опанувала себе.
— Заходь, будь ласка!
Аарне пройшов повз жінку, котра підозріливо дивилася на нього. Хлопцеві здавалося, що від його ніг на лінолеумі лишаються великі безсоромні сліди, але він боявся дивитися під ноги.
— Майю, дай юнакові плічка!
— Спасибі, — подякував хлопець і взяв плічка. Xотів повісити пальто у нішу біля дверей, та, певно, за щось зачепився, і пальто разом з плічками упало на підлогу.
Хлопець мало не заскреготав зубами, відчуваючи, що геть осоромився. «І треба було мені сюди йти!..»
Жінка посміхалася ніжними хтивими губами.
— Майю, юнакові потрібна щітка! Будь ласка!
Аарне взяв щітку, якось непевно провів нею кілька разів по пальті. Він ненавидів себе і весь час відчував на своїй спині іронічний погляд жінки… Майя десь зникла.
Він повернув жінці щітку:
— Дякую.
— Будь ласка.
Нарешті прийшла Майя.
— Запрошуй юнака до салону. Почувайте себе як вдома.
— Дякую, — мовив Аарне.
Останнє речення жінки було призначено Аарне, якого вразила ідіотська двозначність цих слів. Вони переступили поріг салону.
У кімнаті було одне велике вікно. Чисто, світло, все блищало… На підлозі лежала велика ведмежа шкура. На одній стіні висів модний килим. На другій — акварель Лехіса. Меблі початку 50-х років: канапа, два фотелі, круглий стіл. На столі мальовничо розкладено книги: «Іван Грозний», «Розвіяні міфи», «Тарантела». Коло вікна стояв фікус, рядом — торшер.
— Сідай!
Як тільки вийшла мати, Майя стала поводитися невимушено. Вона сміялася, ставала колінами на крісло і весь час вертілась.
— Отак я й живу…
Хлопець тільки кивнув головою. Вони сиділи якийсь час мовчки і дивились одне на одного. Десь гримів кухонний посуд. У батареях парового опалення щось гурчало.
Майя зіскочила із стільця, підійшла до вікна і затягнула фіранки.
— Я ввімкну світло. А то мама ще подумає…
— Що вона подумає?
— Нічого, дурнику, — засміялася Майя і ввімкнула червоно-жовту лампу. Кімната, одразу ж стала меншою, теплішою і сповнилася тінями. Аарне відчув себе справді краще.
Раптом з коридора долинув якийсь шелест. Хтось чистив лінолеум. Аарне пересмикнуло. Мабуть, це витирали його сліди…
Майя нічого не помітила, вона собі весело теревенила. Аарне прислухався, але в коридорі все стихло. У сусідній кімнаті увімкнули радіо.
Аарне неуважно відповідав на запитання Майї. За чверть години він прошепотів:
— Ходімо! Проведи мене трохи!
Майя здивувалась, усмішка одразу зникла з її обличчя. Вона спитала:
— Так швидко? Ти кудись поспішаєш?
— Ні, але… звісно… так, я маю йти, розумієш? Будь ласка, ходімо надвір! Просто трохи прогуляємось…
— Тобі тут не подобається?
Майя зазирала у вічі хлопцеві. Аарне глянув у вікно і повторив ще наполегливіше:
— Ходімо, прошу тебе!
— Куди? Мені не можна так пізно виходити. Не дозволяють… Розумієш? Якби я була вдома сама, то, може, пішла б…
— Хіба це пізно? Ще тільки восьма година…
— Все одно… я не можу. Сьогодні не можу, зрозумій мене…
Майя раптом кивнула головою на двері і прошепотіла:
— Тс-с… Батько йде…
Справді, наближались кроки, двері відчинились, і на порозі став незграбний чоловік з лискучою головою, у шовковій сорочці і світло-коричневих штанях.
Аарне встав і привітався.
Чоловік глянув на нього сонними очима, кивнув головою і промимрив: