Твори в 4-х томах. Том 2

— Сідайте, Гордон, — сказав він, — поїхали додому.

Річард Гордон подивився на нього.

— Разом? — спитав він, похитуючись.

— Я хочу, щоб ви сіли в таксі й поїхали додому.

— Іди ти к бісу.

— Прошу вас, — сказав професор Макуолсі.— Я хочу, щоб ви дісталися додому цілі й здорові.

— Де твоя банда? — спитав Річард Гордон.

— Яка банда?

— Ота твоя банда, що побила мене.

— Та це був викидайло. Я навіть гадки не мав, що він вас ударить.

— Брешеш, — сказав Річард Гордон. Він викинув кулак у червоне обличчя перед собою, але схибив, упав на коліна й повільно підвівся. Він розбив до крові коліна об тротуар, але не помітив цього.

— Ну давай, хто кого, — сказав він зривистим голосом.

— Я ніколи не б'юся, — сказав професор Макуолсі.— Сідайте в таксі, я з вами не поїду.

— Іди к бісу, — сказав Гордон ї рушив далі.

— Та нехай іде, — сказав водій. — Він уже оговтався.

— Ви так гадаєте?

— Господи, — сказав водій, — та він уже, вважайте, тверезий.

— Я все ж таки боюся за нього, — сказав професор Макуолсі.

— Без бійки ви його в машину однаково не посадите, — сказав водій. — Нехай іде собі. Тепер він уже не пропаде. Це ваш брат?

— У певному розумінні,— сказав професор Макуолсі.^

Він стежив, як Річард Гордон брів вулицею, аж поки той зник у затінку височенних дерев, чиє розлоге віття вростало в землю як коріння. Думки професора Макуолсі були цієї миті не з приємних. «Це смертельний гріх, — думав він, — тяжкий і непрощенний гріх і велика жорстокість, і хоч релігія знаходить цьому формальне виправдання, сам я собі простити цього не можу. З іншого боку, хірургові під час операції не можна вагатися від страху, що він завдасть пацієнтові болю. Але чому всі такі операції в житті робляться без наркозу? Бувши кращою людиною, я дозволив би йому побити мене. Йому б тоді полегшало. Бідолашний, дурний чоловік. Бідолашний, бездомний чоловік. Може, я даремно його відпустив, але ж для нього це нестерпнь. Мені соромно за себе, я гидкий сам собі, ненависний собі за те, що зробив. І хто зна, як воно ще обернеться. Але годі думати про це. Зараз я повернуся й прийму наркоз, який рятував мене сімнадцять років і від якого тепер уже можна відмовлятися. Хоч у мене це вже, мабуть, порок, і я тільки вигадую для нього виправдання. Як би там не було, це порок, до якого я добре пристосувався. Ех шкода: скривдив людину й нічим не можу їй допомогти».