Твори в 4-х томах. Том 2

Хтось схопив його за руку. Він висмикнув її і відчув оглушливий удар по голові, за вухом. Він бачив перед собою червоне обличчя професора Макуолсі; той усе ще стояв коло стойки і кліпав очима. Професор Макуолсі простяг руку по другий кухоль, замість того, що його перекинув Гордон, і тоді Річард Гордон розмахнувся знову. І знову щось вибухнуло за його вухом, а вогні в барі яскраво спалахнули, закружляли й згасли.

Потім він усвідомив, що стоїть на порозі бару Фредді. В голові у нього гуло, його нудило, а наповнена людьми кімната хиталася й повільно кружляла. Натовп дивився на нього. Перед ним стояв широкоплечий паруб'яга.

— Слухайте, — казав він, — ще не вистачало, щоб ви тут бушували. Мало того, що ці пияки тут цілий день бешкетують.

— Хто мене вдарив? — спитав Річард Гордон.

— Я вас ударив, — сказав дужий паруб'яга. — Той чоловік — наш постійний клієнт. Я вам раджу заспокоїтися. Я вам не раджу затівати тут бійки.

Похитуючись на нетвердих ногах, Річард Гордон побачив, що професор Макуолсі відокремився від натовпу коло стойки й наближається до нього.

— Вибачте, — сказав він. — Я зовсім не хотів, щоб вас били. Я розумію ваш душевний стан.

— Сволота! — сказав Річард Гордон і ступив крок назустріч. Більше він нічого не пам'ятав, бо дужий паруб'яга приготувався, злегка опустивши плечі, й ударив його знову, і він знову впав, цього разу ницьма на цементну долівку.

Дужий паруб'яга обернувся до професора Макуолсі.

— От і все, док, — сказав він лагідним тоном. — Більше він вам не докучатиме. А чого він, власне, поліз на вас?

— Я мушу відвезти його додому, — сказав професор Макуолсі.— 3 ним нічого не буде?

— Авжеж, нічого.

— Допоможіть мені перенести його в таксі,— сказав професор Макуолсі. Вдвох вони винесли Річарда Гордона й за допомогою водія вмостили його на сидіння старенького «форда» моделі «Т».

— Ви певні, що з ним нічого не буде? — спитав професор Макуолсі.

— Коли схочете, щоб він опритомнів, смикніть його добряче за вуха. Хлюпніть в обличчя водою. Тільки ж майте на увазі— він може знову кинутися на вас. Будьте обачні, док.

— Гаразд, — сказав професор Макуолсі.

Голова Річарда Гордона лежала на спинці сидіння безживно відкинута, дихав він з натужним хрипом. Професор Макуолсі підсунув йому руку під голову, щоб вона не билась об край спинки.

— Куди їхати? — спитав водій.

— На той кінець міста, — відповів професор Макуолсі.— Повз парк до рибної крамниці, а там звернути.

— Отже, на Рокі-роуд? — сказав водій.

— Так-так, — відповів професор Макуолсі.

Коло першого кафе, повз яке вони проїздили, професор Макуолсі попросив водія зупинитися, бо хотів купити сигарет. Він обережно опустив голову Річарда Гордона на спинку сидіння й зайшов до кафе. Коли він повернувся, Річарда Гордона в машині не було.

— Де він подівся? — спитав він у водія.

— Он, шкандибає попереду, — відповів водій.

— Наздоженіть його.

Коли таксі порівнялося з Річардом Гордоном, який, заточуючись, брів вулицею, професор Макуолсі вийшов і підійшов до нього.