Твори в 4-х томах. Том 2

Другий кивнув.

— Кажи вже йому всю правду.

Рудий мало не торкався закривавленими губами Гордоново-го вуха.

— Часом мені' навіть приємно, — сказав він. — Що ти на це скажеш?

Поряд із Гордоном стояв високий худий чоловік із шрамом на щоці від кутика ока до підборіддя. Він подивився на рудого й посміхнувся.

— Спочатку це був фокус, — сказав він. — А тепер уже — на-> солода. Добре, що я не вмію блювати, а то зараз блюнув би через тебе, Рудий.

— Через тебе самого можна блюнути, — сказав перший ветеран. — Ти в яких військах служив?

— Ти однаково не зрозумієш, п'янюго, — відповів високий.

— Вип'єте? — запропонував високому Річард Гордон.

— Дякую, в мене є,— відповів той.

— Ти ж про нас не забувай, — сказав один із тих двох, що ввійшли разом з Гордоном,

— Ще три пива, — сказав Річард Гордон, і негр наточив і підсунув ще три кухлі. Перед стойкою було так тісно, що й кухля не підняти, і Гордона притисли до високого ветерана.

— Ви з пароплава? — спитав високий.

— Ні, я тут живу. А ви з островів?

— Ми приїхали сьогодні з Тортутас, — сказав високий. — Ми там зняли таку бучу, що начальство побоялося затримувати нас.

— Він червоний, — сказав перший ветеран.

— Ти б теж був червоний, якби мав олію в голові,— сказав високий. — Уряд загнав нашого брата в табори, щоб здихатися нас, але ми зняли таку бучу, що аж небу жарко. — Він усміхнувся Річардові Гордону.

— Ану, вріж йому! — загорлав хтось, і Річард Гордон побачив, як кулак ударив в обличчя, що вигулькнуло поряд із ним. Двоє ветеранів схопили того, кого вдарили, й відтягли від стойки. Коли вони витягли його на вільне місце, один знову щосили вгатив його в обличчя, а другий — у живіт. Він упав на цементну підлогу й затулив голову руками, й тоді перший копнув його ногою в куприк. За весь цей час той, кого били, не вимовив і слова. Перший з нападників ривком підняв його на ноги й пхнув до стіни.

— Остуди сучого сина, — сказав він, і коли той, сполотнілий, притиснувся до стіни, другий став у стойку, трохи зігнувши коліна, розмахнувся правим кулаком мало не від підлоги й ударив того, що стояв під стіною, у щелепу. Той упав навколішки, а потім повільно осунувся на підлогу, й під його обличчям роз-пливлася калюжа крові. Двоє ветеранів залишили його там і повернулися до стойки.

— І удар же в тебе! — сказав перший.

— Цей сучий син приїздить до міста, відносить усю свою платню на книжку, а тоді приходить сюди й під шумок краде зі стойки наповнені чарки, — сказав другий. — Це я його вже вдруге остуджую.

— Цього разу ти його таки добре остудив.

— Коли я йому врізав, щелепа в нього хруснула, як мішечок з льодяниками, — задоволено сказав другий.

Побитий лежав під стіною, й ніхто не звертав на нього уваги.

— Пхе, якби ти мене так вдарив, я б і бровою не ворухнув, — сказав другий ветеран.

— Заткнися, недоумку, — сказав остуджувач. — У тебе ж сифіліс.

— А от і брешеш.

— Мені на вас, алкоголіків, дивитися гидко, — сказав охолоджувач. — А тим більше — руки об вас бруднити.