Історія ГУЛАГу

У царстві вимислу, куди привезли нас із заходу сотні товарних ешелонів, будь-яка спроба зачепитися за свій власний вимисел несла щось підбадьорливе. Врешті-решт, якщо належність до неіснуючої терористичної організації може бути злочином, за який дають десять років, то чому б спиляному цвяхові не стати стрілкою компаса, уламкові дошки — лижею, а шматку паперу, вкритому рисочками і крапками, — картою?»

Герлінг має підозру, що всі, хто брав участь у таких обговореннях, у глибині своєї душі були переконані в марності таких приготувань. Та, незважаючи на це, така вправа свою функцію виконувала:

«Я навіть пам’ятаю кадрового офіцера-кавалериста з Бєлостока, який у період лютування табірного голоду знайшов у собі стільки сили волі, щоб кожного дня відрізати від пайки тонкий шматочок хліба і, висушивши над пічкою, складати у горбинку, заховану в нікому не відомому місці у бараку. Коли через кілька років ми зустрілися в армії, в іракській пустелі, я, згадуючи за пляшкою табірні часи, дружньо пожартував з приводу його "плану" втечі. “Не смійся, — відповів він серйозно, — я пережив табір завдяки надії на втечу, пережив "мертвецьку" завдяки відкладеному хлібові. Людина не може жити, не знаючи, навіщо живе"»[1496].

Якщо втеча з табору в колективній пам’яті більшості уцілілих була неможливою, то повстання — немислимим. Характерне дещо карикатурне зображення розтоптаного, зневіреного і дегуманізованого зека, що дійшов до ступеня відчаю, достатнього для пособництва владі, нездатного навіть погано подумати про радянський режим — не те що організуватися на боротьбу проти нього, — з’являється у багатьох спогадах; не в останню чергу воно завдячує своїй поширеності двом найбільшим представникам російської «табірної літератури»: Солженіцину і Шаламову. Дуже ймовірно, що протягом переважної частини історії ГУЛАГу цей образ в цілому відповідав дійсному становищу. Система внутрішнього шпигунства й інформаторства справді приводила до того, що в’язні підозрювали одне одного. Жахлива неминучість праці й панування злодіїв у законі справді майже унеможливлювали думки в’язнів про якийсь організований опір. Принизливий досвід слідства, тюрми і етапів багато кого позбавив волі до життя, не кажучи вже про опір владі. Герлінг, який разом з групою інших в’язнів-поляків організував голодування, так описує реакцію на це друзів-росіян:

«Їх не міг не схвилювати і по-своєму захопити той факт, що хтось насмілюється підняти руку на непорушні закони неволі, яких досі не зачепив жоден порив бунту; але в той самий час діяв інстинктивний, принесений ще з волі страх мимохіть стати учасником справи, що загрожує військовим трибуналом. Чи є певність, що на слідстві не розкриються розмови, які вів бунтівник відразу після скоєння злочину?»[1497]

Проте знову ж таки архівні документи показують іншу історію, відкривають факти багатьох незначних протестів у таборах і припинень роботи. Видається, що особливо часто короткі аполітичні страйки на робочому місці влаштовували «кримінальні» пахани, коли часом вони чогось хотіли від табірного керівництва, яке ставилося до таких випадків просто як до чергової неприємності. Особливо це стосується кінця 1930-х і початку 1940-х років, коли привілейоване становище професійних злодіїв давало їм можливість менше боятися покарань і організовувати такі незначні бунти[1498].