Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Виродження репараційних тенденцій і процесу самоусвідомлення у химерній прозі В. Медвідь означив як поколіннєву поразку шістдесятників, що стала негативною «батьківською» спадщиною для нового літературного покоління, орієнтованого на низькі цінності письменника-маргінала: «Вистаткуване на бодай наближеній до народної долі естетиці та ідеалах, наснажене атрибутикою, характерологією, а часто й народотворчою філософією аборигенного буття, шістдесятництво впритул наблизилося до однієї з фундаментальних основ, але часто з переляку, переситу або й грайливості, яку дозволяло незглибне слово, не закорінилося в цьому єстві, не склало зусилля до гартування найміцнішого стовбура світопочування, стилістики, аристократизму, — література, наостанок, відчувши цілковиту свободу, почула і цілковиту безвідповідальність; час, що найбільше потребував епічного осягнення враз почав марнуватися на екзотичні витвори. Постшістдесятники, у найгарніших своїх зразках…. втрапили у пустелю з поодинокими деревами, і вже мусили вгноювати пісок. Засадничо знехтувані шістдесятниками, хоч і декларовані ними, поняття історичної долі, трагедії і ін. у часі нинішньому просто були осміяні…»[1162]. Отже, наслідком колоніальної новокотляревщини стало спустошення принципу реальності, що відповідало імперській стратегії соцреалізму і постмодернізму, спрямованій на розщеплення національного суб’єкта, тобто його знесилення шляхом розщеплення батьківсько-материнського коду. Адже імперський постмодернізм втілює собою ненаситне бажання, спрямоване на спустошення національних моделей світу на основі провокативного ерогенного принципу насолоди, який відсилає до інфантильних стадій розвитку в онтогенезі національного суб’єкта — оральної та анальної фіксацій.