Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Соцреалізм, як доводить М. Берг, органічно виростає з російської культури з її характерною організацією, що відображає владу утопій та обумовлює на кожному новому етапі цілковите знищення минулого й апокаліптичне народження нового[1163]. Порівнюючи структуру російської і європейських культур, він відзначає, що утопічний дискурс, втілений проектом більшовицької революції, «відповідає бінарній структурі російського універсууму», а західним культурам властиві тернарні (троїсті) структури, наділені механізмами, що перешкоджають втіленню утопічних прагнень[1164]. Символічну троїсту структуру відображає християнська Трійця, що аналогічна сімейній едіповій структурі, адже Бог-отець втілює Батьківську Божественну Свідомість, Святий Дух — Свідоме натхнення, син Божий через Свідоме натхнення синтезує батьківський божественний код з материнською матрицею, втілюючи цей синтез як Свідому Любов.

Російський соцреалізм поставав як постмодернізм, який виганяє батьківський принцип реальності з монотеїстичної християнської культури. Інструментом втілення комунівської утопії (звідси концепція веселого імперського карнавалу) ставали псевдореалізм і псевдоромантизм, оскільки основною функцією соцреалізму було «заміщення образів реальності утопічними уявленнями про неї», тобто оновлений постсталінський соцреалізм формувався на основі синтезу комунівської утопії й утопічного реалізму як ідеологічної моделі передусім російської культури[1165]. «Утопічний реалізм, — зазначає М. Берг, — дійсно багато в чому відповідав основним інтенціям російської культури, що самовизначається в просторі між утопією і реальністю. Мріючи осягнути реальність, російська культура тяжіла до утопії; на словах прокламуючи любов до реалізму, вона віддавала перевагу тому, що вводило в оману. Реалізм був мрією, утопія здавалася реальністю, тому будь-яка згадка про реалізм потребувала уточнення („критичний“ реалізм, „романтичний“, „фантастичний“, „магічний“ реалізми є різними аспектами цього уточнення). Реалізм був ідеологічною константою російської культури, оскільки сама реальність мала статус марева»[1166]. «Общинний» дух утопічного проекту соцреалізму може бути пояснений також специфікою російської душі, в якій парадоксально поєднується анархо-волелюбна інтенція з общинно-родовою потребою підкорення, що на рівні філософської рефлексії породжує авторитарну патріархальну теорію суспільства з «готовністю людини володарювати й підкорятися владі»[1167]. Потрапляючи під вплив (у тінь) російської культури з органічним імперським постмодерністським станом, тобто з органічним тут шизоїдним механізмом як механізмом розщеплення батьківсько-материнського коду, українська література протягом усього XX ст. хронічно позбувалася принципу реальності, що катастрофічно позначалося на розвитку національного характеру. Так, «Лебедина зграя» В. Земляка — один з найяскравіших творів стихійної химерії — захоплював несвідомих читачів «веселим театром у прозі» (Д. Павличко), натомість не аналізувалося колоніальне блазнювання з його загрозливою семантикою інфантилізацій та перверсій: карнавалізація відсилала до осміювання національного трагічного, зневаги до індивідуального психічного страждання, утверджуючи романтизовану комунівську утопію.