Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Та якщо у 50-ті роки орально-анальна фіксація була поодиноким випадком, що зафіксував індивідуальну регресію О. Ільченка, то наприкінці 60-х — у 70-х відбулася тотальна регресія національного Его на параноїдно-шизоїдну позицію, що засвідчили такі твори, як «Семирозум», «Ирій», «Замглай, або В’язка небилиць з давньої минувшини, колгоспним ковалем переказаних», «Самотній вовк» В. Дрозда, «Хроніка міста Ярополя» Ю. Щербака, «Кіоскерка на перехресті» А. Мороза, «Первоміст», «Левине серце» П. Загребельного, «Зорі й оселедці» та «На ясні зорі» В. Міняйла, «Жбан вина», «Кам’яне поле» Р. Федорова, «Манускрипт з вулиці Руської» Р. Іваничука, «Оглянься з осені», «Автопортрет з уяви» В. Яворівського. Ця тенденційна зміна художності у 70-ті роки сталася на тлі еволюції світової естетики, яка вступила в постмодерний процес актуального міфологізму (у зв’язку із проривом латиноамериканського роману). Представники магічного реалізму (Г.-Г. Маркес, А. Карпентьєр, В. Льоса, X. Л. Борхес та ін.), використовуючи міфологічні сюжети й образи, прагнули витворити в умовах наступу імперіалізму незалежну національну ідентичність. Розбудова національної ідентичності латиноамериканським письменником як стратегія духовного виживання в несприятливих репресивних умовах меншою мірою слугувала світоглядним орієнтиром для українського письменництва. Адже ідеологом українського колоніального постмодернізму було імперське літературознавство, зокрема теорія карнавальної культури М. Бахтіна, що сформувалася як світоглядне доповнення до сталінізму, заохочуючи несвідомого національного суб’єкта до комічної художності. Аналізуючи умовні форми відображення дійсності в українській прозі, А. Кравченко у середині 80-х років, посилаючись на Бахтіна, вказував на особливий фольклорний тип художності — карнавальний, «народно-святковий»[1151], з яким пов’язувався універсальний синтез прозового мислення: «Народно-святкова естетична концепція за своєю суттю є універсальною. Існуючи в кожному окремому жанрі народного мистецтва, вона всі їх організовує в єдине ціле, творить новий умовний світ, нове життя — життя народного свята. Карнавальне дійство, проаналізоване М. Бахтіним, синтезує на основі фольклорного світосприймання всі види мистецтва, зумовлює їх взаємодію, взаємопроникнення. Ця всеоохоплююча природа фольклорного начала і є причиною жанрової поліфонічності літературного твору, написаного в ключі означеної вище традиції»[1152]. Бахтінська ідеологія карнавальності надихатиме бубабістів у 90-ті роки, визначаючи світоглядну амбівалентність їх художнього мислення та мовлення, оскільки героїка тут всеціло спрямована на культивування низьких сексуальних пристрастей. Створення фігури національного героя, яка була б втіленням високого духовного подвигу людини, тобто «подвигу пригнічення низьких пристрастей заради високого призначення», як визначав Фройд сутність Мойсея, для українського блазня є зовсім не актуальним завданням.