Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Активізація принципу реальності мала вести до нарощування інтелектуалізму в літературі, репресованого сталінським соцреалізмом. Нарощування інтелектуалізму означало також нарощування мужності, що мало протистояти соцреалістичній тенденції інфантилізації і «тотальної плебеїзації свідомості»[1169]. Інтелектуалізм «як „аполонівська“ форма духовного буття»[1170] мав врівноважити потужну поетичну синівську стихію, яка спонтанно й несвідомо прорвалася в історію української літератури на основі хрущовської відлиги. Інтелектуалізацію прозового мислення маніфестував П. Загребельний. Однак ідеологічно він залишався пов’язаний зі своїм часом, в якому поступово демократизувалася і гуманізувалася соцреалістична утопія. Тому в його творчості формувалася перехідна особистість, яка інтуїтивно прагнула у майбутнє, але світоглядно затримувалася у своєму часі. Оскільки у 60-ті роки відбулося пригадування позиції 20-х років з орієнтацією на психологічну Європу, то серед шістдесятників сформувався стихійний наївний психологізм. П. Загребельний, усвідомивши, що принцип реальності може порятувати психологічний аналіз, маніфестує концептуальне поєднання історії і психології. Його романи про Київську Русь та інші яскраві періоди національної історії — «Диво» (1968), «Первоміст» (1972), «Смерть у Києві» (1973), «Євпраксія» (1975), «Роксолана» (1980), «Я, Богдан» (1983) представили інтелектуальну українську історію як «історію мислячу»[1171] й аристократичну. В інтерв’ю для «Молоді України» (27 травня 1976 року) він казав: «Коли мене питають, що роблять мої герої, я відповідаю: так само, як і я сам, вони шукають істину». Отже, така позиція спрямовувалася на зрілий пошуковий тип художнього мислення.

У сучасному літературознавстві обґрунтовується гіпотеза, що психологічний роман зароджується з тлумаченням образу жінки, що вносить у художню свідомість сенс складності[1172]. Оскільки роман передбачає дорослу позицію мужності, зумовлену подоланою едіповою ситуацією, що, з явного боку, означає вироблення світогляду, а з прихованого — еротично-сексуальне змужніння, яке дає змогу чоловікові (жінці) осмислювати протилежний світ статі («Чоловік усе життя шукає чогось у жінці, заглиблюється в неї, і ніколи це не набридає. Коли це жінка»[1173], — як стверджує П. Загребельний у романі «Роксолана»), то таке психоісторичне діагностування роману визначатиме і позицію національно свідомого характеру на стадії пошуку постмодерної едіповості. Тобто на стадії, коли у західноєвропейському світі активізується феміністичний імперський світогляд з бажанням деконструювати національну патріархальну державність. За створений Загребельним історичний триптих про «українську жінку на розпуттях історії» — жіночий образ в романі «Євпраксія» (XI ст.), образ султанші в романі «Роксолана» (XVI ст.) та образи сучасних жінок в романах «Гола душа» та «Юлія, або Запрошення до самогубства» — Л. Тарнашинська назве його «першим феміністом» в українській літературі другої половини XX ст.[1174], хоча точніше було б назвати його першим українським «феміністом», оскільки його «фемінізм» опонує імперському світу.