Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Отже, несвідома регресія до материнського об’єкта, на параноїдно-шизоїдну позицію на основі синівської психології боягузливості, активізованих страхів переслідування призводить до того, що український химерний постмодерний текст стає «своєрідним і анахроністським відродженням котляревщини»[1158], тобто низького романтизму у суміші з бароко в їх малосвідомій, колоніальній формі. Роздвоєний, амбівалентний характер пародійно-підривної сутності несвідомої ново-котляревщини надає їй форми інфантильного бунтівливого дискурсу, що виявляє несформовану національну чоловічу ідентичність на основі неподоланого едіпового комплексу. Тобто з неподоланого едіпового комплексу постає несвідома себе котляревщина, а відповідно її психоісторичні послідовники — химеристи і бубабісти як творці-імітатори, залежні від колоніального статусу, на що вказує Г. Грабович: «Ледь приховано, але здебільшого відкрито в ній висміюється імперська дійсність і канонічна поетика. На глибшому рівні і завжди приховано в настанові котляревщини постійно (в кожному разі в тих моментах, що мотивують бурлескний відрух) показується, що для неї та дійсність насправді міродайна, що більшою чи меншою мірою імперська дійсність таки вимірює світ. Можна, отже, постулювати, що котляревщина суттєво залежна від колоніального статусу (дійсного чи духовного); без нього вона не функціональна, недоречна (хіба що як стилізація або як архаїзм)»[1159]. Несформована мужність особливо вражає, коли йдеться про комічне обігрування трагічних епох колективізації, голодомору, як у романах В. Земляка «Лебедина зграя», «Зелені млини».

Міфологічний Вавилон у «Лебединій зграї» Земляка, що втілює постмодерний світ, постає як страхітливе химерне місто, нагадуючи апокаліптичну Трою: з одного боку, це — місто чудес, найбагатолюдніше місто світу, «золотий город, слава царств, красота Халдеї», а з іншого, — можливість величезної руїни, пристанища для шакалів, безлюдного цвинтаря, всесвітнього посміховища і «кошмару між народами». Символізуючи українське село міфологічним іменем «кошмарного» міста Вавилона у романі «Лебедина зграя», В. Земляк несвідомо пов’язав Україну з цією апокаліптичною мішаниною. Адже сутність українського Вавилону постає в дусі імперської шизоїдності, тому тотально амбівалентна, це — химерна суміш, місце антихриста і Бога, несвідомої української романтики і комунівського експерименту. В історії український романтичний Вавилон виражає одержиму анархічну позицію: то засяє новими дахами, «то спалить себе ні за що». Основна міфологема роману, прихована у семантиці назви «Вавилон», означає змішування і відсилає до імперського постмодернізму. Міфологема химерно працює в ідеологічній площині тексту: Вавилон може бути прочитаний і як модель імперської структури (символізація комунівської імперії), і як модель колоніального українського світу, одержимого хаосом. Адже міфологема «змішування» як основа постмодерної химерії пронизує всю структуру моделювання світу і людини. У новому часі (90-ті роки) вона успішно експлуатуватиметься бубабістами-карнавалістами, а в романі Ю. Андруховича «Перверзія» стане, як і у В. Земляка, центральною. Ця імперська міфологема нерозрізнення дасть підстави Г. Штоню вести мову про романтичну «рознаціоналізацію» В. Земляком українського світу, за якої національні трагедії не усвідомлюються, а обігруються: «„Лебедина зграя“ Василя Земляка слугує чи не найбільш яскравим прикладом політичного… насильства над звичними риторичними „інерціями“ живомовної, доведеної Квіткою, Коцюбинським, Стельмахом до певного естетичного абсолюту, образної стихії, яка в цім романі уперше працює на люмпенство. Що ідеологічне (славлення і романтизація предтеч колгоспів — комун), що характерологічне, за яким стоять постаті тих самих комунарів, котрим вже згадана живомовна стихія віддає те, що раніше адресувала виключно душі і духові народу. Переведення цього народу в ранг живописного статиста романного дійства, де історично найголовнішим є прихід на Україну колгоспів… могло стати літературною подією лише у свідомості вже навіть не народу, а соціалістичного за внутрідержавними функціями етносу»[1160]. Цілком слушно Г. Штонь зазначає, що на глибинному (несвідомому) рівні «химерія» В. Земляка спрямовується не на розбудову національної ідентичності як стратегії духовного розрізнення й виживання, а на «всенародний ширпотреб», безпам’ятство, що втілюватиме космополітичний комунівський Вавилон, ощасливлений «небесними пришельцями» — безсмертними героями-комунарами[1161]. Очевидно, в такому імітованому пошуку ідентичності слід говорити про стихійну маніакальну радість, що постає на основі несвідомого українського звільнення від сталінізму, у той час, як постсталінська суспільна модель ідеологічно перекомбіновується в оновлену імперську утопію. Тому втрачаються значущі репараційні національні тенденції, оскільки втрачається процес індивідуального та національного самоусвідомлення. Прикладом цього є образ характерника-філософа Фабіяна, в постмодерній багатогранній, багатоликій сутності якого Земляк змішує сократівське (етичне) і донжуанівське естетичне. «Низьке» й «аристократичне» походження Левка Хороброго-Фабіяна обумовлює його належність обом світам: масовій культурі, а відповідно інфантильному синівському ерогенному мазохізму, що об’єднує його з простим смертним людом (недаремно він трунар), й елітарному, вічному світові мудреців, духовних провідників людства, відповідно — батьківському філософському мазохізму. Але така мішанина (масового й елітарного), передбачаючи світоглядну невизначеність та безвідповідальність, зводить химерного філософа Фабіяна наніщо у своєму розвитку. Тобто Фабіяна комунівська утопія впіймала, привласнила і цупко тримає у своїх ідеологічних обіймах: філософ зрештою стає радником голови колгоспу і більшовиком («Зелені Млини»). Роман Земляка асоціативно нагадує про «Я (Романтику)» М. Хвильового. Та якщо у Хвильового змішування маскулінного більшовизму з традиційним християнством викликало трагічне відчуття жаху, психотизувало українську душу, то у Земляка плутання української людини тотально театралізується, а, отже, український блазень уже не усвідомлює свою колоніальну перверсію.