Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Основним художнім принципом, на якому будується постмодерний псевдороман Ільченка, є театралізація. Як зазначає В. Нарівська, «Стосовно ж роману «Козацькому роду нема переводу…» необхідно попередньо зауважити, що наратив Ільченка органічно включає в себе поетику театрального дійства вертепу як єдино можливий варіант розкрити суть складової української ментальності, українського характеру. Життя України в період соціального розшарування козацтва в романі показано не через соціальні зіткнення, що обмежують вибір особистості, а через театральне дійство, в якому те, що вчора було храмом, набуває ознак театру, а отже, сприяє звільненню від нормативності у виборі життєвої поведінки»[1149]. Так несвідомий український блазень-маргінал переводить сталінізм у постсталінізм.

Еней Котляревського, карнавальний герой химерної прози, бубабістський герой у 80-х належать до одного і того ж інфантильного дон-жуанівського типажу. Тому закономірно, що козака Мамая, цього мандрівного запорожця, вояку і гультяя, жартуна і «філософа», бандуриста і співаку, бабія і монаха, а загалом — чоловічо-жіночу суміш — буквально продовжить Стах Перфецький, головний персонаж карнавального роману Ю. Андруховича «Перверзія» (1996), що також постане втіленням маніакальної, несвідомої себе, маргінальної свободи з романтичною та бароковою плутаниною рольових масок. Добратися до глибини сутності національної мужності читачеві не вдасться, бо її немає. Через театралізовану художність усвідомлюється перехідний момент епохи (коли старі ідеали зрушилися, а нові ще не створено), така художність логічно набуває видовищних форм. Театральне дійство виражає певну смислову порожнечу не лише історично втраченого часу, а й утраченої національної особистості. Тому в «перехідних» творах українських блазнів сучасність стає не історичною подією, вона — театралізована, а це знімає ідеологічну відповідальність письменника за створену ним писемність, маскує незнайдену й непотрібну світоглядну позицію у невизначені історичні періоди. Цій комічній художності відповідає орально-анальна фіксація національного Его, що продукує жадібне до насолоди мовлення типу: «Козак Мамай добре таки вмів клюкати й вихиляти… умів він дудлити й жлоктати, кубрячити, смикати й лигати, кружати, смалити, смоктати, цмулити, цюкати, хлебестати. З кухлів, з кварт, з чарок, з покришок, з мисок і макітер, з коновок і відер, умів пити річкової, пити нахильці, черкати і чаркати, — все він умів, анахтемський козак Мамай»[1150]. Орієнтація на усну простолюдну оповідність, динамічну естетику, що захопило українську прозу 70-х років, свідчить про ігровий зсув статичного сталінського соцреалістичного епосу.