Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури
- Автор: Зборовська Ніла
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Академвидав
- ISBN: 966-8226-36-4
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури». Краткое содержание книги:
Адресована теоретикам та історикам літератури, літературним критикам, викладачам світової та української літератур, аспірантам, студентам, учителям-філологам. Прислужиться всім, хто цікавиться психоаналітичною інтерпретацією літературних текстів.
* * *
Серія «Монограф»
Не шукайте цього терміна у словниках.
Монограф — це людина, яка невгамовно докопується до світоглядної і наукової істини, небуденно мислить, неординарна у слові, провокує своїми текстами до дискусій і альтернативних досліджень, усвідомлюючи, що право на пошук істини передбачає і право на помилку. Стараннями таких людей твориться писемність людства — єдине, що залишається поза часом.
«Академвидав» сподівається сформувати символічну українську аристократичну ложу науковців, зацікавлених у розбудові національної інтелектуальної традиції. Для цього започатковано видавничий проект «Монограф», покликаний об'єднати авторів наукових праць, які ґрунтовно, сміливо і полемічно досліджують актуальні для сучасності і майбутнього проблеми.
В екзистенціалізмі ведуть мову про два провідні психотипи, що відповідають інфантильному синівському характеру і мужньому батьківському характеру. Їх образно втілюють Дон Жуан, який схиляється до принципу насолоди, і Сократ, для якого головним є принцип реальності. Психотип Дон Жуана здійснює вибір естетичний, Сократа — вибір етичний. «Естетична» людина, — зазначає О. Пахльовська, — живе переживанням хвилини. «Етична» людина живе переживанням майбутнього. Естетичне начало виявляє в людині те, ким вона є. Етичне начало виявляє те, ким вона стає»[1147]. Імперський суб’єкт зацікавлений у продукуванні національного донжуанівського психотипу, оскільки той не розвивається, застрягає в інфантилізмі, не передбачає у перспективі націотворчої мужності. Донжуанівський психотип несвідомо продукує в психоісторії української літератури комічні жанри, стаючи апологетом карнавальної художності. З допомогою інфантильного донжуанівського національного суб’єкта імперська епоха десталінізації як постмодерна спроба перебудови ідеологічного поля літератури шляхом виведення маргінальних дискурсів, пов’язаних з функціонуванням приватного життя, закономірно переходила в офіційне русло. Попри послаблення різних позицій соціального простору завдяки звільненому простору приватного життя, шістдесятники в офіційному дискурсі створили продуктивні умови для оновлених дискурсів влади. Адже за рахунок комічних моделей «приватного життя» відбувалася динамізація тоталітаризму, що визначало ілюзію життя в постмодерному дискурсі української прози, який формувався у полі ослабленого гуманістичними ідеями сталінського соцреалізму, на матриці «олюдненої» імперської (комунівської) утопії. Характерним підсумком пост-модерного барокового дискурсу була дилогія «Лебедина зграя» (1971) і «Зелені Млини» (1976) Василя Земляка, а першим його вибухом — «химерний роман з народних уст» О. Ільченка «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця» (1958). Тобто у другій половині XX ст. вперше несвідома котляревщина та низьке бароко симптоматично виринули у химерно колоніальному романі О. Ільченка.
У 50-ті роки була офіційно спланована імперською ідеологією акція українсько-російського братання, зумовлена наміром відзначити 300-ліття Переяславського договору 1654 року. У звязку з цим почали активно друкуватися українські історичні романи, присвячені слов’янському братанню («Переяславська рада» Н. Рибака, «Гомоніла Україна» П. Панча, «Хмельницький» І. Ле та ін.). Твір О. Ільченка постав як пародія на «високий» жанр цього національно-історичного роману. Бурлескно-травестійна манера несвідомої котляревщини, поетика бароко у суміші з рококо маскували відсутність історичного світогляду. Україна XVII ст., часу національно-визвольної боротьби, стала об’єктом і джерелом химерної міфотворчості, в яку було включено за ознаками планетарної постмодерної гри багатьох міфологічних героїв (Адам і Єва, апостол Петро, Каїн і Авель, Мелхиседек, Мамай та ін.), відповідно перегравалися єврейські, індійські, античні міфи і міфологеми в дусі загальнослов’янського язичництва. Так світову міфологію через химерну гру було включено у несвідомий колоніальний політеїзм, що втілює епоху світоглядного хаосу.
Оскільки національно-історичний роман передбачає постать національного героя, що веде свій народ у державність, то супроти вищого призначення героя моделюється на архетипному образі української міфології — блазень Мамай. Він поданий як «герой» бурлескного «низу», невгамовних низьких пристрастей, ерогенний мазохіст, асоціативно нагадує інфантильного Енея І. Котляревського. Пародійність оповіді, химерне поєднання «комічного роману» Скаррона з реаліями України XVII ст. — часу занепаду Запорозької Січі, працює на комічне зниження трагічного пафосу в національній історії. «Комічний роман» Скаррона, на який орієнтується О. Ільченко, — невипадковий твір, адже він є зразком французького низового бароко. Звернення до французької культури, що перетинається з українською (історична дійсність XVII ст. показана через розіграний текст Боплана «Опис України»), продиктоване імперською постмодерністською ідеєю культурного космополітизму. У химерному тексті Ільченка відбувається змішування культур Сходу і Заходу, а місце дії роману, як і все інше, невизначене — і Україна, й Італія, Індія, Китай, Франція, Польща. Внаслідок цього пост-модерністського всесприйняття кожний новий об’єкт культури стимулює невичерпну інтертекстуальну гру.
1147
Пахльовська О. Українські шістдесятники: філософія бунту. — С. 83.